Аліса в Країні Чудес

   Якусь часину Гусінь і Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусінь вийняла люльку з рота й озвалася млосним оспалим голосом:

   - Ти хто?

   Що й казати, не вельми підбадьорливий початок розмови!

    - Я?.. Я, пані, й сама вже не знаю... - ледь зніяковіла Аліса. - Знаю хіба, ким була сьогодні зранку, але відтоді я, по-моєму, кілька разів мінялася.

   - Що ти хочеш цим сказати? - суворо запитала Гусінь. - Ти при своєму глузді?

   - Боюсь, пані, що при чужому, - відказала Аліса. - Бачте, я-не зовсім я...

   - Не бачу, - сказала Гусінь.

   - Боюся, пані, я не зумію висловитися ясніше, - щонайчемніше відповіла Аліса. - Я й сама не все розумію: стільки перетворень за один день будь-кого зіб'ють з пантелику.

   - Ба ні! - заперечила Гусінь.

   - Може, ви зараз так і не думаєте, - сказала Аліса. - Та коли вам прийде пора обертатися на лялечку (а це, ви знаєте, неминуче), а тоді на метелика, то вам, напевно, буде якось трохи дивно...

   - Аж ніяк! - сказала Гусінь.

   - Ну, можливо, у вас інші відчуття, - припустила Аліса. - Але я твердо знаю, що почувалася б дуже дивно.

   - Ти! - зневажливо кинула Гусінь. - А ти хто така?

   Це знов повернуло їх до початку розмови! Алісу трохи дратувала манера Гусені вести розмову. Випроставшись, вона вельми поважно промовила:

    - Гадаю, спершу вам годилося б сказати, хто ви така?

   - Чому? - запитала Гусінь.

   Питання загнало Алісу в глухий кут. Вона марно шукала якогось переконливого пояснення, а що Гусінь, з усього видно, була в лихому гуморі, то Аліса обернулася й пішла геть.

   - Вернися! - гукнула Гусінь їй услід. - Я маю сказати щось важливе.

   Це вже був добрий знак, і Аліса повернулася.

   - Май терпець! - сказала Гусінь.

   - Оце й усе? - спитала Аліса, ледь тамуючи гнів.

   - Ні, - відказала Гусінь.

   Аліса вирішила трохи потерпіти: робити й так нічого, а раптом Гусінь повідомить щось варте того, щоб його слухати. Кілька хвилин Гусінь мовчки пахкала димом, нарешті розімкнула руки, вийняла з рота люльку й запитала:

    - Отже, на твою думку, ти змінилася, так?

   - Боюся, що так, - зітхнула Аліса. - Я щодесять хвилин міняю свій зріст і нічого не пам'ятаю!

   - Чому нічого? - запитала Гусінь.

   - Ось, наприклад, я пробувала читати напам'ять "Хорошу перепілоньку ", а вийшло казна-що! - журно відповіла Аліса.

   - То прочитай "Ти старий любий діду", - запропонувала Гусінь.

   Аліса схрестила руки й почала:

- Ти старий, любий діду, - сказав молодик, -
     І волосся у тебе вже сиве.
 А стоїш вверх ногами й до цього вже звик, -
     На твій вік це не дуже красиво.

- Молодим, - мовив дід, - я боявсь неспроста,
     Що це може відбитись на мізку,
 Та моя голова - я вже знаю - пуста,
     На ній можна стояти без риску.

- Ти старий, - знову каже юнак до дідка, -
     І, нівроку, гладкий, як діжчина,
 А в переверти йдеш, крутиш хвацько млинка,
     Ти скажи мені, в чому причина ?

- Молодим, - мовив дід, - всі суглоби собі
     Розтирав я чарівною мастю,
 Коли хочеш - за гроші хороші й тобі
     Дам коробочку-дві того щастя.

- Ти старий, в тебе щелепи наче й слабкі,
     Не вжувати їм навіть кандьору, -
 Та ти гуску з кістками строщив залюбки,
     Де ти взяв таку силу бадьору?

- Молодим, - мовив дід, - я постійно сваривсь
     Із дружиною вдень по три рази.
 І від того мій рот на весь вік укріпивсь,
     Мов стальні, моїх щелепів м'язи.

- Ти старий, - каже хлопець, - і, справа ясна,
     Твої очі вже добре не бачать,
 А на кінчику носа ти держиш в'юна, -
     Хто навчив тебе, діду, трюкачить?

- Скільки можна дурних задавати питань!
     Ти схибнувсь, чи об'ївся метеликів?
 Все, терпець мій урвався, благаю: відстань!
     Вимітайся, бо дам духопеликів!

   - Це не те, - сказала Гусінь.

   - Не зовсім те, - знічено мовила Аліса. - Декотрі слова немовби змінилися.

   - Це зовсім не те. Від початку і до кінця! - твердо сказала Гусінь. Запала хвилинна мовчанка.

   Гусениця озвалася перша.

   - Тобі який зріст потрібен? - спитала вона.

   - Ох, байдуже який, - поквапливо сказала Аліса. - Просто, знаєте, всі оті переміни, дуже прикрі...

   - Не знаю, - сказала Гусінь.

   Аліса промовчала: зроду-віку їй ніхто стільки не перечив, і вона відчула, що втрачає терпець.

   - А цим ти задоволена? - поцікавилася Гусінь.

   - Якщо ваша ласка, пані, - сказала Аліса, - то я б не проти трішки підрости. Три дюйми - такий нікудишній зріст!

   - Ба ні, це зріст хочкудишній - вигукнула Гусінь і стала дибки. (Вона сягала рівно три дюйми заввишки.)

   - Але я до нього не звикла, - жалібно сказала бідолашна Аліса. А про себе подумала: "Яке лихо, що всі вони тут такі вразливі!"

   - З часом звикнеш, - сказала Гусінь і знов запахкала люлькою.

   Аліса терпляче ждала, поки вона зволить озватися. Невдовзі Гусінь вийняла з рота люльку, раз чи два позіхнула, стріпнулася усім тілом і стала сповзати з гриба.

    - Один край зробить тебе вищою, а другий - нижчою, - кинула вона Алісі на прощання.

   "Один край чого?. Другий край чого?" - спантеличено подумала Аліса.

   - Гриба, - відповіла Гусінь достоту так, наче запитання прозвучало вголос, і за мить щезла в траві.

   Якусь часину Аліса задумливо дивилася на гриба, силкуючись з'ясувати, де ж оті два його краї, а що гриб був круглий-круглісінький, то це завдання видалося надважким. Нарешті вона обхопила гриба наскільки сягали її руки і відломила по шматочку з кожного краю.

   - А тепер побачимо - так чи інак? - подумала вона, надгризаючи шматок у правій руці.

    Тієї ж миті вона відчула сильний удар у підборіддя: воно буцнулося об ногу!

   Така нагла зміна її вельми налякала. Збагнувши, що вона хутко зменшується, а отже, не можна гаяти й хвилини, Аліса мерщій узялася до другого шматочка. Проте її підборіддя так щільно вперлося в ногу, що вона ніяк не могла відкрити рота. Нарешті їй вдалося вхопити дрібку з лівої руки.

   - Ху-у, нарешті голова вільна! - радісно вигукнула Аліса, і відразу ж тривожно змовкла: десь поділися її плечі. Вона поглянула вниз, але побачила тільки шию неймовірної довжини, яка стриміла, немов стеблина, над морем зелені.

   - Цікаво, що то за зелень? - сказала Аліса. - І куди поділися мої плечі? А мої бідолашні руки! Чого це я їх не бачу?

    З цими словами вона порухала руками, але, здавалося, тільки й спромоглася, що викликати легке колихання зеленого листя далеко внизу.

   Оскільки дотягтися руками до голови було справою безнадійною, вона спробувала нахилити голову до рук, і з радістю виявила, що її шия, наче змія, легко гнеться на всі боки. Аліса вигнула її граційною кривулькою, і саме намірилась пірнути в зелену гущавину (вона вже зрозуміла, що це були крони дерев, під якими во на щойно блукала), коли раптом почулося різке сичання. Аліса рвучко відсахнулася. Велика Горлиця, налетівши на неї, несамовито била її крильми по обличчю.

   - Гадюка! - репетувала Горлиця.

   - Ніяка я не гадюка - обурилася Аліса. - Дайте мені спокій!

   - А я кажу - гадюка! - повторила Горлиця вже не так голосно і, майже схлипуючи, додала: - Я вже все перепробувала, але від них ніде нема рятунку!

   - Не збагну, про що ви говорите, - сказала Аліса.

   - Між корінням дерев, на річкових кручах, у чагарниках, - не зважаючи на Алісині слова, провадила Горлиця, - скрізь оці гадюки! Їм не догодиш!..

   Аліса розуміла все менше й менше, проте вирішила не озиватися, поки Горлиця не виговориться.

   - Мало мені мороки з висиджуванням яєць, - не вгавала Горлиця, - то я ще мушу день і ніч пильнувати їх від гадюк! Я вже три тижні не стуляю очей!

   - Мені вас дуже жаль, - сказала Аліса: вона вже починала розуміти, про що йдеться.

   - І саме тоді, як я вибрала найвище в лісі дерево, - правила своєї Горлиця, зриваючись на крик, - саме тоді, як я повірила, що нарешті їх здихалася, вони вже знову тут як тут - бач, уже й з неба лізуть! У-у, гадюка!

   - Кажу ж вам, ніяка я не гадюка! - мовила Аліса. - Я... я...

   - Ну, ну? Хто ж ти? Хто? - питала Горлиця. - Ще не надумала?

   - Я... я... дівчинка, - промовила Аліса без особливої певності, бо згадала, скільки разів вона за цей день мінялася.

   - Гарна баєчка, що й казати, - з глибокою зневагою пирхнула Горлиця. - На своєму віку я набачилася різних дівчаток, але з такою шиєю - жодної. Е, ні-і, ти - гадюка! І не відмагайся. Може, ще скажеш, що ти й яєць ніколи не їла?

   - Певно, що їла, - сказала Аліса. (Вона завше казала правду.) - Розумієте, дівчатка також їдять яйця.

   - Я не певна, - засумнівалася Горлиця, - але коли це так, то вони теж гадючого поріддя, ясно?

   Такий несподіваний висновок так вразив Алісу, що вона заніміла. Горлиця негайно скористалася нагодою і додала:

    - Я знаю одне: ти шукаєш яєць! І мені байдуже, хто ти - дівчинка чи гадюка!

   - Зате мені - не байдуже, - заперечила Аліса. - Хоча яєць, щоб ви знали, я не шукаю. А якби й шукала, то вже ж не ваших - сирих я не люблю.

   - Тоді вимітайся! - похмуро буркнула Горлиця і знову вмостилась у своє гніздо.

    Аліса стала опускатися нижче, але це виявилося штукою непростою: її шия раз у раз заплутувалась у гіллі. Доводилося частенько зупинятися, щоб її виплутати. Трохи згодом вона похопилася, що й досі тримає в руках шматочки гриба, й обережно, по най меншій дрібочці, почала відкушувати то від того, то від того - стаючи то вищою, то нижчою, аж поки підігнала себе до своїх звичайних розмірів.

   Відтоді, як вона була ще свого зросту, збігло стільки часу, що тепер їй було аж якось дивно, та за кілька хвилин вона оговталась і почала знову розмовляти сама з собою:

    - Ну ось, половину плану виконано! Які дивовижні всі оці переміни! Ніколи не вгадаєш, ким станеш за хвилину! Та хай там що, а тепер я дійшла свого справжнього зросту: лишається тільки пробратися у той чарівний сад... але як це зробити, як?

    З цими словами вона вийшла на узлісся, де стояв крихітний, із чотири фути заввишки, будиночок.

    - Хоч би хто там жив, - вирішила Аліса, - з'являтись їм на очі отакою ніяк не годиться: вони ж можуть побожеволіти зі страху!

    Тож вона почала потрошку надкушувати гриба з правої руки і не виходила з лісу доти, доки не поменшала до дев'яти дюймів.