Приключения Алисы в стране чудес

   С минуту она стояла и смотрела в раздумье на дом. Вдруг из лесу выбежал ливрейный лакей и забарабанил в дверь. (Что это лакей, она решила по ливрее; если же судить по его внешности, это был просто лещ). Ему открыл другой ливрейный лакей с круглой физиономией и выпученными глазами, очень похожий на лягушонка. Алиса заметила, что у обоих на голове пудреные парики с длинными локонами. Ей захотелось узнать, что здесь происходит, -- она спряталась за дерево и стала слушать.

   Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей - кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, - вона висунулася з гущавини й наставила вуха.

   Лакей-Лещ вынул из-под мышки огромное письмо (величиной с него самого, не меньше) и передал его Лягушонку. -- Герцогине, -- произнес он с необычайной важностью. -- От Королевы. Приглашение на крокет. Лягушонок принял письмо и так же важно повторил его слова, лишь слегка изменив их порядок: -- От Королевы. Герцогине. Приглашение на крокет.

   Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного - завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив:

    - Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.

    Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок:

    - Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.

   Затем они поклонились друг другу так низко, что кудри их смешались.

   Відтак обидва вдарили один одному чолом - так низько, аж посплутувалися кучериками.

   Алису такой смех разобрал, что ей пришлось убежать подальше в лес, чтобы они не услышали; когда она вернулась и выглянула из-за дерева, Лакея-Леща уже не было, а Лягушонок сидел возле двери на земле, бессмысленно уставившись в небо.

   Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо.

   Алиса робко подошла к двери и постучала.

   Аліса несміливо підступила до дверей і постукала.

   -- Не к чему стучать, -- сказал Лакей. -- По двум причинам не к чему. Во-первых, я с той же стороны двери, что и ты. А во-вторых они там так шумят, что никто тебя все равно не услышит. И правда, в доме стоял страшный шум -- кто-то визжал, кто-то чихал, а временами слышался оглушительный звон, будто там били посуду.

   - З вашого стуку, як з риби пір'я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.

    І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.

   -- Скажите, пожалуйста, -- спросила Алиса, -- как мне попасть в дом?

   - Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?

   -- Ты бы еще могла стучать, -- продолжал Лягушонок, не отвечая на вопрос, -- если б между нами была дверь. Например, если б ты была там, ты бы постучала, и я бы тогда тебя выпустил. Все это время он, не отрываясь, смотрел в небо. Это показалось Алисе чрезвычайно невежливым. -- Возможно, он в этом не виноват, -- подумала она. -- Просто у него глаза почти что на макушке. Но на вопросы, конечно, он мог бы и отвечать. -- Как мне попасть в дом?-- повторила она громко.

   - Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив.

    Кажучи так, він не переставав дивитися в небо. Алісі це здалося жахливою нечемністю. "Хоча, можливо, він і не винен, - сказала вона про себе. - Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".

    - То як мені туди зайти? - голосно повторила Аліса.

   -- Буду здесь сидеть, -- сказал Лягушонок, -- хоть до завтра...

   - Я тут сидітиму, - зауважив лакей, - аж до завтрього...

   В эту минуту дверь распахнулась, и в голову Лягушонка полетело огромное блюдо. Но Лягушонок и глазом не моргнул. Блюдо пролетело мимо, слегка задев его по носу, и разбилось о дерево у него за спиной.

   Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль - він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.

   -- ...или до послезавтра,-- продолжал он, как ни в чем не бывало.

   - ... а може, й до післязавтрього, - тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.

   -- Как мне попасть в дом? -- повторила Алиса громче.

   - Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса.

   -- А стоит ли туда попадать? -- сказал Лягушонок. -- Вот в чем вопрос.

   - А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав лакей, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?

   Может быть, так оно и было, но Алисе это совсем не поправилось. -- Как они любят спорить, эти зверюшки! -- подумала она. -- С ума сведут своими разговорами!

   Так, звичайно, - та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном. "Це просто жахливо, - проказала вона сама до себе, - як вони всі тут люблять сперечатися!"

   Лягушонок, видно, решил, что сейчас самое время повторить свои замечания с небольшими вариациями. -- Так и буду здесь сидеть,--сказал он,--день за днем, месяц за месяцем...

   Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.

    - Я сидітиму тут, - сказав він, - вряди-годи, день у день...

   -- Что же мне делать? -- спросила Алиса.

   - А що робити мені? - запитала Аліса.

   -- Что хочешь, -- ответил Лягушонок и засвистел.

   - Що завгодно, - відповів Жабун і засвистав.

   -- Нечего с ним разговаривать,--с досадой подумала Алиса. -- Он такой глупый! Она толкнула дверь и вошла.

   - Ет, що з ним балакати! - розпачливо подумала Аліса. - Він же дурний, аж світиться! - і вона штовхнула двері й переступила поріг.

   В просторной кухне дым стоял столбом; посредине на колченогом табурете сидела Герцогиня и качала младенца; кухарка у печи склонилась над огромным котлом, до краев наполненным супом.

   У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.

   -- В этом супе слишком много перцу! -- подумала Алиса. Она расчихалась и никак не могла остановиться.

   - Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.

   Во всяком случае в воздухе перцу было слишком много. Даже Герцогиня время от времени чихала, а младенец чихал и визжал без передышки. Только кухарка не чихала, да еще -- огромный кот, что сидел у печи и улыбался до ушей.

   Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.

   -- Скажите, пожалуйста, почему ваш кот так улыбается? -- спросила Алиса робко. Она не знала, хорошо ли ей заговорить первой, но не могла удержаться.

   - Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх?

   -- Потому, -- сказала Герцогиня. -- Это чеширский кот -- вот почему! Ах ты поросенок!

   - Бо він - чеширський!* - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!

   Последние слова она произнесла с такой яростью, что Алиса прямо подпрыгнула. Но она тут же поняла, что это относится не к ней, а к младенцу, и с решимостью продолжала:

   Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:

   -- Я и не знала, что чеширские коты всегда улыбаются. По правде говоря, я вообще не знала, что коты умеют улыбаться.

   - А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.

   -- Умеют,--отвечала Герцогиня.--И почти все улыбаются.

   - Коти із графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.

   -- Я ни одного такого кота не видела, -- учтиво заметила Алиса, очень довольная, что беседа идет так хорошо.

   - Я таких котів ще не бачила, - чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.

   -- Ты многого не видала,--отрезала Герцогиня.--Это уж точно!

   - Ти ще багато чого не бачила, - сказала Герцогиня. - Це зрозуміло.

   Алисе совсем не понравился ее тон, и она подумала, что лучше бы перевести разговор на что-нибудь другое. Пока она размышляла, о чем бы ей еще поговорить, кухарка сняла котел с печи и, не тратя попусту слов, принялась швырять все, что попадало ей под руку, в Герцогиню и младенца: совок, кочерга, щипцы для угля полетели им в головы; за ними последовали чашки, тарелки и блюдца. Но Герцогиня и бровью не повела, хоть кое-что в нее попало; а младенец и раньше так заливался, что невозможно было понять, больно ему или нет.

   Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.

   -- Осторожней, прошу вас, -- закричала Алиса, подскочив со страха. -- Ой, прямо в нос! Бедный носик! (В эту минуту прямо мимо младенца пролетело огромное блюдо и чуть не отхватило ему нос).

   - Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! - кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. - Ой, просто в ніс! Бідний носик!

    У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.

   -- Если бы кое-кто не совался в чужие дела, -- хрипло проворчала Герцогиня, -- земля бы вертелась быстрее!

   - Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, - хрипким басом сказала Герцогиня, - земля крутилася б куди шпаркіше.

   -- Ничего хорошего из этого бы не вышло, -- сказала Алиса, радуясь случаю показать свои знания.--Только представьте себе, что бы сталось с днем и ночью. Ведь земля совершает оборот за двадцать четыре часа... -- Оборот? -- повторила Герцогиня задумчиво.

   - Ну й що б це дало? - зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. - Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж...

   И, повернувшись к кухарке, прибавила: -- Возьми-ка ее в оборот! Для начала оттяпай ей голову!

   - До речі, про ніж! - сказала Герцогиня. - Відтяти їй голову!

   Алиса с тревогой взглянула на кухарку, но та не обратила на этот намек никакого внимания и продолжала мешать свой суп. -- Кажется, за двадцать четыре,--продолжала задумчиво Алиса, -- а может, за двенадцать?

   Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку. Тож Аліса докінчила:

    - ...ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години... чи, може, на дванадцять?..

   -- Оставь меня в покое,--сказала Герцогиня.---С числами я никогда не ладила! Она запела колыбельную и принялась качать младенца, яростно встряхивая его в конце каждого куплета.

   - О, дай мені спокій! - урвала її Герцогиня. - Зроду не терпіла арифметики!

    Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.

    Лупите своего сынка
     За то, что он чихает
     Он дразнит вас наверняка,
     Нарочно раздражает!

Бурчи, кричи на немовля*,
 Лупи його, як чхає,
 Що те чхання нам дошкуля,
 Маля прекрасно знає...

    Припев:
     (Его подхватили младенец и кухарка)
     Гав! Гав! Гав!

Хор
 (З участю кухарки та маляти):
 Гу! Гу! Гу!

   Герцогиня запела второй куплет. Она подбрасывала младенца к потолку и ловила его, а тот так визжал, что Алиса едва разбирала слова.

   Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:

    Сынка любая лупит мать
     За то, что он чихает.
     Он мог бы перец обожать,
     Да только не желает!

Бурчу, кричу на немовля,
 Луплю його, як чхає.
 Нехай маля не дошкуля -
 До перчику звикає!

    Припев:
     Гав! Гав! Гав!

Хор:
 Гу!Гу!Гу!

   -- Держи! -- крикнула вдруг Герцогиня и швырнула Алисе младенца. -- Можешь покачать его немного, если это тебе так нравится. А мне надо пойти и переодеться к крокету у Королевы. С этими словами она выбежала из кухни. Кухарка швырнула ей вдогонку кастрюлю, но промахнулась.

   - Тримай! - крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. - Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!

    І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.

   Алиса чуть-чуть не выронила младенца из рук. Вид у него был какой-то странный, а руки и ноги торчали в разные стороны, как у морской звезды. Бедняжка пыхтел, словно паровоз, и весь изгибался так, что Алиса с трудом удерживала его.

   Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки ("Достоту, як у морської зірки", - подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.

   Наконец, она поняла, как надо с ним обращаться: взяла его одной рукой за правое ухо, а другой -- за левую ногу, скрутила в узел и держала, не выпуская ни на минуту. Так ей удалось вынести его из дома. -- Если я не возьму малыша с собой, -- подумала Алиса, -- они через денек-другой его прикончат. Оставить его здесь -- просто преступление! Последние слова она произнесла вслух, и младенец тихонько хрюкнул в знак согласия (чихать он уже перестал). -- Не хрюкай,--сказала Алиса.--Выражай свои мысли как-нибудь по-другому!

   Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.

    - Якщо його звідси не забрати, - подумала Аліса, - то вони напевне його приб'ють, - як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж?

    Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.

    - Не рохкай, - сказала Аліса. - Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!

   Младенец снова хрюкнул. Алиса с тревогой взглянула ему в лицо. Оно показалось ей очень подозрительным: нос такой вздернутый, что походил скорее на пятачок, а глаза для младенца слишком маленькие. В целом вид его Алисе совсем не понравился. -- Может, он просто всхлипнул, -- подумала она и посмотрела ему в глаза, нет ли там слез.

   Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався. "А може, то воно так схлипує?" - подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз.

   Слез не было и в помине. -- Вот что, мой милый, -- сказала Алиса серьезно, -- если ты собираешься превратиться в поросенка, я с тобой больше знаться не стану. Так что смотри! Бедняжка снова всхлипнул (или всхрюкнул--трудно сказать!), и они продолжали свой путь в молчании.

   Ба ні, жодної сльозинки!..

    - Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, - поважно мовила Аліса, - я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!

    Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло - важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.

   Алиса уже начала подумывать о том, что с ним делать, когда она вернется домой, как вдруг он опять захрюкал, да так громко, что она перепуталась. Она вгляделась ему в лицо и ясно увидела: это был самый настоящий поросенок! Глупо было бы нести его дальше.

   Вона вже починала хвилюватися - ото буде клопіт із цим чудом удома! - коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя. Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо.

   Алиса пустила его на землю и очень обрадовалась, увидев, как весело он затрусил прочь. -- Если б он немного подрос, -- подумала она, -- из него бы вышел весьма неприятный ребенок. А как поросенок он очень мил! И она принялась вспоминать других детей, из которых вышли бы отличные поросята. -- Знать бы только, как их превращать, -- подумала она и вздрогнула. В нескольких шагах от нее на ветке сидел Чеширский Кот.

   Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.

    - З нього виросла б страх яка бридка дитина, - подумала Аліса. - А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.

    І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята ("Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу", - подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.

   Завидев Алису, Кот только улыбнулся. Вид у него был добродушный, но когти длинные, а зубов так много, что Алиса сразу поняла, что с ним шутки плохи.

   Кіт натомість лише усміхнувся.

    "На вигляд наче добродушний, - подумала Аліса, - але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо".

   -- Котик! Чешик! -- робко начала Алиса. Она не знала, понравится ли ему это имя, но он только шире улыбнулся в ответ. -- Ничего, -- подумала Алиса, -- кажется, доволен. Вслух же она спросила: -- Скажите, пожалуйста, куда мне отсюда идти?

   - Мурчику-Чеширчику, - непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.

    Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше. "Ніби сподобалося," - подумала Аліса, й повела далі:

    - Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?

   -- А куда ты хочешь попасть? -- ответил Кот.

   - Залежить, куди йти, - відказав Кіт.

   -- Мне все равно... -- сказала Алиса.

   - Власне, мені однаково, куди йти... - почала Аліса.

   -- Тогда все равно, куда и идти, -- заметил Кот.

   - Тоді й однаково, яким шляхом, - зауважив Кіт.

   -- ...только бы попасть куда-нибудь, -- пояснила Алиса.

   -... аби лиш кудись дійти, - докінчила Аліса.

   -- Куда-нибудь ты обязательно попадешь, -- сказал Кот. -- Нужно только достаточно долго идти.

   - О, кудись та дійдеш, - сказав Кіт. - Треба тільки достатньо пройти.

   С этим нельзя было не согласиться. Алиса решила переменить тему. -- А что здесь за люди живут? -- спросила она.

   Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:

    - А які тут люди проживають?

   -- Вон там,--сказал Кот и махнул правой лапой,--живет Болванщик. А там,--и он махнул левой,--Мартовский Заяц. Все равно, к кому ты пойдешь. Оба не в своем уме.

   - Он там, - Кіт махнув правою лапою, - живе Капелюшник, - а отам (він махнув лівою) - Шалений Заєць. - Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома*.

   -- На что мне безумцы? -- сказала Алиса.

   - Але я з такими не товаришую, - зауважила Аліса.

   -- Ничего не поделаешь, -- возразил Кот. -- Все мы здесь не в своем уме -- и ты, и я.

   - Іншої ради нема, - сказав Кіт. - У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.

   -- Откуда вы знаете, что я не в своем уме? -- спросила Алиса.

   - Хто сказав, що у мене не всі вдома? - запитала Аліса.

   -- Конечно, не в своем,--ответил Кот.--Иначе как бы ты здесь оказалась?

   - Якщо у тебе всі вдома, - сказав Кіт, - то чого ти тут?

   Довод этот показался Алисе совсем не убедительным, но она не стала спорить, а только спросила: -- А откуда вы знаете, что вы не в своем уме?

   Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:

    - А хто сказав, що у вас не всі вдома?

   -- Начнем с того, что пес в своем уме. Согласна?

   - Почнімо з собаки, - мовив Кіт. - Як гадаєш, у собаки всі вдома?

   -- Допустим, -- согласилась Алиса.

   - Мабуть, так, - сказала Аліса.

   -- Дальше, -- сказал Кот. -- Пес ворчит, когда сердится, а когда доволен, виляет хвостом. Ну, а я ворчу, когда я доволен, и виляю хвостом, когда сержусь. Следовательно, я не в своем уме.

   - А тепер - дивися, - вів далі Кіт. - Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом - спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.

   -- По-моему, вы не ворчите, а мурлыкаете,--возразила Алиса. -- Во всяком случае, я это так называю.

   - Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, - зауважила Аліса.

   -- Называй как хочешь, -- ответил Кот. -- Суть от этого не меняется. Ты играешь сегодня в крокет у Королевы?

   - Називай як хочеш, - відказав Кіт. - Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?

   -- Мне бы очень хотелось, -- сказала Алиса, -- но меня еще не пригласили.

   - Я б залюбки, - відповіла Аліса, - тільки мене ще не запрошено.

   -- Тогда до вечера, -- сказал Кот и исчез.

   - Побачимося там, - кинув Кіт і щез із очей.

   Алиса не очень этому удивилась -- она уже начала привыкать ко всяким странностям. Она стояла и смотрела на ветку, где только что сидел Кот, как вдруг он снова возник на том же месте.

   Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.

   -- Кстати, что сталось с ребенком?--сказал Кот.--Совсем забыл тебя спросить.

   - Між іншим, що сталося з немовлям? - поцікавився Кіт. - Ледь не забув спитати.

   -- Он превратился в поросенка, -- отвечала Алиса, и глазом не моргнув.

   - Воно перекинулося в порося, - не змигнувши оком, відповіла Аліса.

   -- Я так и думал, -- сказал Кот и снова исчез.

   - Я так і думав, - сказав Кіт і знову щез.

   Алиса подождала немного, не появится ли он опять, но он не появлялся, и она пошла туда, где, по его словам, жил Мартовский Заяц. -- Шляпных дел мастеров я уже видела, -- говорила она про себя. -- Мартовский Заяц, по-моему, куда интереснее. К тому же сейчас май -- возможно, он уже немножко пришел в себя. Тут она подняла глаза и снова увидела Кота.

   Аліса трохи почекала - ану ж він з'явиться ще раз, - а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.

    - Капелюшників я вже бачила, - мовила вона подумки, - а от Шалений Заєць - це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому...

    Тут вона звела очі й знову побачила Кота.

   -- Как ты сказала: в поросенка или гусенка? -- спросил Кот.

   - Як ти сказала? - спитав Кіт. - У порося чи в карася?

   -- Я сказала: в поросенка, -- ответила Алиса. -- А вы можете исчезать и появляться не так внезапно? А то у меня голова идет кругом.

   - Я сказала "в порося", - відповіла Аліса. - І чи могли б ви надалі з'являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.

   -- Хорошо, -- сказал Кот и исчез -- на этот раз очень медленно. Первым исчез кончик его хвоста, а последней -- улыбка; она долго парила в воздухе, когда все остальное уже пропало.

   - Гаразд, - сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець - усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.

   -- Д-да! -- подумала Алиса. -- Видала я котов без улыбки, но улыбки без кота! Такого я в жизни еще не встречала.

   - Гай-гай! - подумала Аліса. - Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!

   Пройдя немного дальше, она увидела домик Мартовского Зайца. Ошибиться было невозможно -- на крыше из заячьего меха торчали две трубы, удивительно похожие на заячьи уши. Дом был такой большой, что Алиса решила сначала съесть немного гриба, который она держала в левой руке. Подождав, пока не вырастет до двух футов, она неуверенно двинулась к дому. -- А вдруг он все-таки буйный? -- думала она. -- Пошла бы я лучше к Болванщику!

   До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою. "А що, як він і досі буйний?" - думала вона. - Краще б я загостила до Капелюшника!"