Аліса в Країні Чудес

   При самому вході до саду ріс великий трояндовий кущ: троянди на ньому були білі, але троє садівників фарбували їх на червоно. Зацікавлена Аліса підступила ближче, і в цю мить один садівник сказав:

    - Обережніше, П'ятірко! Ти мене всього обляпав!

   - Я ненароком! - буркнув П'ятірка. - Це Сімка підбив мені лікоть.

   Сімка підвів очі й сказав:

    - Браво, П'ятірко! Завжди звертай на іншого!

   - Ти б краще помовчав! - сказав П'ятірка. - Щойно вчора я чув, як Королева казала, що за твоїм карком давно плаче сокира!

   - А то за що? - поцікавився той, кого обляпали.

   - А то вже не твій клопіт, Двійко! - сказав Сімка.

   - Ба ні, якраз його! - вигукнув П'ятірка. - І я йому таки скажу, за що: за те, що він замість цибулі приніс на кухню тюльпанових цибулин.

   Сімка жбурнув пензля.

    - Більшої кривди годі уяви... - почав він, але тут його погляд упав на Алісу, і він затнувся. Решта двоє теж озирнулися, і всі разом низенько їй уклонилися.

   - Чи не будете ласкаві сказати, - несміливо озвалася Аліса, - навіщо ви фарбуєте троянди?

   П'ятірка з Сімкою промовчали і тільки глипнули на Двійку. Той почав пошепки пояснювати:

    - Розумієте, панно, отут повинен був рости червоний кущ, а ми взяли та й посадили білий. І якщо Королева це виявить, нам усім, знаєте, постинають голови. Тому, панно, ми й стараємося, аби ще перед її приходом...

    Тут П'ятірка, який тривожно позирав углиб саду, загорлав:

    - Королева! Королева! - і всі троє садівників попадали ниць. Почувся тупіт багатьох ніг, і Аліса озирнулася, нетерпляче виглядаючи Королеву.

   Першими з'явилися десятеро вояків із піками. Усі вони, як і садівники, були плоскогруді й прямокутні, з руками й ногами по краєчках. За ними - так само в колоні по двоє - крокувало десятеро челядників, розцяцькованих з голови до п'ят бубнами. Далі, побравшись за руки, з веселим підскоком ішли парами королівські діти; їх теж було десятеро, і всі - в чирвових серцях. За дітьми виступали гості, здебільшого королі й королеви, і серед них Аліса впізнала Білого Кролика: він то цокотів щось нервовою скоромовкою, то усміхався, коли говорили інші, і врешті проминув Алісу, не помітивши її. За гостями йшов Чирвовий Валет: на червоній оксамитній подушці він ніс королівську корону. А замикали всю цю пишну процесію КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА СЕРДЕЦЬ.

   Аліса завагалася: чи не слід і їй упасти ниць, але не пригадувала, щоб хтось колись казав про таке правило під час процесій.

    "Та й хто тоді буде на них дивитися, - подумала вона, - коли всі лежатимуть долілиць?"

    Тож вона стояла на місці й чекала.

   Коли процесія порівнялася з Алісою, всі зупинилися і прикипіли до неї очима.

    - Хто це? - грізно спитала Королева.

    Чирвовий Валет, до якого вона звернулася, лише осміхнувся і вклонився у відповідь.

   - Ідіот! - тріпнула головою Королева, і звернулася до Аліси:

    - Як тебе звати, дитино?

   - Аліса, ваша величносте, - щонайчемніше відказала Аліса, а про себе додала: "Зрештою всі вони тільки колода карт. Нічого їх боятися".

   - А оце хто? - тицьнула Королева пальцем на садівників, розпростертих навколо трояндового куща. (Оскільки лежали вони долілиць, то за візерунками на їхніх сорочках годі було розпізнати, хто то - садівники, вояки, двораки, а чи трійко власних Королевиних дітей, - сорочки ж бо в колоді всі однакові.)

   - Звідки мені знати? - відповіла Аліса, дивуючись із власної сміливості. - То не мій клопіт.

   Королева почервоніла з люті і, хижо блимнувши очима, вереснула;

    - Відтяти їй голову! Відтя...

   - Дурниці! - твердо промовила Аліса на весь голос, - і Королева затихла.

   Король запобігливо торкнув її за рукав:

    - Не гарячкуй, моя люба, це ж бо дитина!

   Королева сердито обернулася до нього спиною і звеліла Валетові:

    - Переверни їх!

   Валет обережно перевернув садівників носаком черевика.

   - Встати! - вереснула Королева.

    Садівники прожогом посхоплювалися і стали кланятися всім підряд - Королю, Королеві, королівським дітям і цілій громаді.

   - Годі! Годі! - зарепетувала Королева. - Мені вже світ закрутився! - І, кивнувши на трояндовий кущ, спитала:

    - Ви що тут робили?

   - З дозволу вашої величності, - покірно пробелькотів Двійка, вклякаючи на одне коліно, - ми старалися...

   - Все ясно! - мовила Королева, розглядаючи троянди. - Постинати їм голови!

    І процесія рушила далі. Відстали тільки троє вояків, що мали скарати безталанних садівників. Ті кинулися до Аліси, благаючи її заступитися.

   - Не бійтеся, ваші голови будуть на місці, - мовила Аліса і повкидала садівників у найближчий квітковий горщик.

    Вояки покрутилися, поникали та й спокійнісінько подалися слідом за всіма.

   - Ну як там голови? - крикнула Королева.

   - Були, та загули, ваша величносте! - відгукнулися вояки.

   - Молодці! - гукнула Королева. - У крокет граєте?

   Вояки мовчки звернули погляди на Алісу: питання вочевидь стосувалося її.

   - Граю! - гукнула Аліса.

   - То гайда з нами! - ревнула Королева.

    Й Аліса, чия цікавість була розпалена до краю, пристала до процесії.

   - М...м...м... Ох же гарний день сьогодні! - озвався збоку несміливий голос: поруч неї дріботів Білий Кролик і збентежено зазирав їй в обличчя.

   - Дуже гарний, - притакнула Аліса. - Герцогині не бачили?

   - Т-с-с-с!.. - оглядаючись через плече, занепокоївся Кролик.

    Він звівся навшпиньки і шепнув Алісі у вухо:

    - Її засуджено до страти.

   - За віщо? - поцікавилася Аліса. - Якась змова? шкода?

   - Вам шкода? - нашорошився Кролик.

   - Ба ні! - сказала Аліса. - Зовсім не шкода. Я спитала: "За віщо?"

   - Вона нам'яла Королеві вуха, - промовив Кролик.

    Аліса пирснула сміхом.

    - Т-с! Т-с! Королева почує!.. - злякано зашепотів він. - Герцогиня, бачте, спізнилася, і Королева сказала...

   - Усім на свої місця! - крикнула Королева громовим голосом, і всі підлеглі кинулися врізнобіч, спотикаючись і наштовхуючись одне на одного. За хвилину-другу метушня, одначе, вщухла, і гра почалася. Аліса подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного крокетного майданчика - він був увесь у горбиках та рівчаках; замість куль тут котили живих їжаків; за молотки правили живі фламінго, а вояки, постававши навкарачки, вдавали ворітця.

   Орудувати своїм фламінго виявилося для Аліси найбільшою морокою. Нарешті вона навчилася затискати його під пахвою так, щоб не заважали ноги. Та тільки-но вона випростувала птахові шию і замірялася ударити ним по їжакові, як фламінго тут-таки вигинався назад і зазирав їй у вічі з таким здивованим виразом, що годі було стримати сміх. А коли вона знову нагинала йому голову і збиралася почати все наново, виявлялося, що їжак за той час розкрутився і тишком-нишком драпає геть. Крім того, хоч би куди вона гилила свого їжака, на дорозі йому зазвичай зринав коли не горбок, то рівчак, а вояковорітця раз у раз розкарлючувалися і переходили на інші ділянки майданчика. Незабаром Аліса дійшла висновку, що це не гра, а мука.

   Крокетисти били всі заразом, не дожидаючи своєї черги, і весь час сперечалися й чубилися за їжаків. Невдовзі Королева вже гасала скрізь, як навіжена, тупотіла ногами й репетувала:

    - Відтяти йому голову!.. Відтяти їй голову...

   Аліса захвилювалася: досі, правда, сутички з Королевою у неї не було, але вона могла спалахнути першої-ліпшої хвилини. "Що тоді зі мною буде? - думала вона. - Тут так люблять зносити голови, - аж дивно, що взагалі ще хтось уцілів!"

   Вона почала роззиратися довкола, прикидаючи, кудою б непомітно втекти, і раптом угледіла в повітрі якусь дивовижу. Спершу Аліса вкрай розгубилася, але, придивившись пильніше, збагнула, що то - усміх.

    - Чеширський Кіт! - зраділа вона. - Тепер хоч буде з ким порозмовляти!

   - Як ся маєте? - запитав Кіт, тільки-но рот проступив йому так виразно, що вже було чим говорити.

   Аліса зачекала, поки з'являться очі, й кивнула. "Тепер до нього озиватися марно, - міркувала вона. - Почекаю, поки з'явиться бодай одне вухо". За мить зринула ціла голова; Аліса випустила з рук свого фламінго й почала ділитися враженнями, рада-радісінька, що знайшовся слухач. Кіт вочевидь вирішив, що голови цілком вистачить, і далі з'являтися не став.

   - Я б не сказала, що це чесна гра, - почала нарікати Аліса. - І всі вони так жахливо сваряться, що не чують самих себе. Правил, по-моєму, ніяких, а якщо і є, то ніхто їх не дотримується. До того ж ви навіть не уявляєте, як важко грати, коли всі кулі й молотки - живі. Скажімо, я маю бити у ворітця, а вони пішли гуляти в інший кінець майданчика! А Королевин їжак, якого я мала крокетувати, тільки-но побачив, що мій на нього котиться, одразу й утік.

   - А як тобі подобається Королева? - запитав Кіт, стишивши голос.

   - А ніяк, - відповіла Аліса, - вона так страшенно... (тут Аліса помітила, що Королева стоїть у неї за спиною, наслухаючи)... так страшенно вправно грає, що не треба великого розуму, аби вгадати, хто переможе.

   Королева всміхнулася і відійшла.

   - 3 ким це ти балакаєш? - запитав Король, що й собі підійшов до Аліси і зачудовано приглядався до котячої голови.

   - Це мій друг, Чеширський Кіт, - сказала Аліса. - Дозвольте, я вас познайомлю.

   - Мені не подобається його подоба, - заявив Король. - А втім, він може поцілувати мені руку, коли хоче.

   - Я волів би цього не робити, - сказав Кіт.

   - Не лихослов! - вигукнув Король. - І не світи так на мене очима!

    З цими словами Король сховався за Алісину спину.

   - Котові й король не указ, - мовила Аліса. - Десь я це читала, не пам'ятаю тільки - де.

   - Ні! Його треба прибрати! - твердо мовив Король і гукнув до Королеви:

    - Серденько, звели, будь ласка, прибрати кота!

   Королева на все - мале й велике - мала одну раду.

    - Зітнути йому голову! - кинула вона, навіть не обертаючись.

   - Я сам приведу ката! - зголосився Король, і тільки його й бачили.

   Аліса вже хотіла вертатися на крокетний майданчик, щоб поглянути, як іде гра, коли тут до неї долинуло несамовите Королевине верещання. Аліса вжахнулася: трьох гравців, що проґавили свою чергу, вже було засуджено до страти. Те, що коїлося на майданчику, здавалося їй справжнім неподобством: довкола панував такий рейвах, що годі було вгадати, чия черга ставати до гри.

   Аліса трохи зачекала, а тоді подалася на розшуки свого їжака. Довго шукати не довелося - він скубся з чужим їжаком. То була чудова нагода, щоб одним із них крокетувати другого, але, як на те, Алісин молоток, цебто фламінго, перейшов на інший кінець саду, й Аліса могла тільки бачити, як він неоковирно силкується злетіти на дерево.

   Поки вона його зловила й принесла назад, бійка вщухла, і за обома їжаками вже й слід прохолов.

    - Утім, невелика втрата, - вирішила Аліса, - однаково всі ворітця порозбігалися.

    Міцно затиснувши фламінго під пахвою, щоб той знову не втік, вона подалася докінчувати розмову зі своїм другом.

   Повернувшись на те місце, де в повітрі мріла його голова, Аліса з подивом побачила, що довкола Кота зібрався цілий натовп. Кат, Король та Королева жваво про щось сперечалися, галасуючи навперебій, а решта всі стояли мовчазні, й, судячи з їхніх облич, занепокоєні.

   Усі троє кинулися до Аліси, щоб вона їх розсудила. Кожен їй щось доводив, та оскільки говорили всі навперебій, то зрозуміти про що йдеться, було дуже важко.

   Кат доводив, що не можна відтяти голову, коли її нема від чого відтинати: зроду-віку він такого не робив і не збирається на старості переучуватися - на якого ката перевчати ката?!

   Король доводив, що всяк, хто має голову, може її позбутися, і годі молоти дурниці.

   А Королева доводила, що коли питання не вирішиться швидше, ніж уже, то вона скарає на горло всіх до одного. (Це й пояснює, чому всі як один були такі похмурі й занепокоєні.)

   Аліса не змогла придумати нічого кращого, як сказати:

    - Кіт належить Герцогині. Порадьтеся з нею.

   - Вона за ґратами,- сказала Королева до Ката. - Веди її сюди!

   Кат помчав стрілою, а котяча голова почала танути, і коли нарешті привели Герцогиню, від голови не лишилося й сліду. Король із Катом ще довго бігали, мов навіжені, шукаючи голову, а решта гостей пішли догравати гру.