- Все дивасніше й дивасніше! - вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула як правильно говорити). - Тепер я розтягуюсь наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила - так хутко вони віддалялися).
- О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі...
"А все ж я повинна їм догоджати, - додала подумки Аліса. - Бо ще ходитимуть не туди куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки".
"Divoucnější a divoucnější!" zvolala Alenka (byla tak překvapena, že na okamžik zapomněla správně česky); "teďse vytahuji jako největší dalekohled, který kdo kdy viděl! Sbohem, nohy!" (Neboťkdyž se podívala dolůna své nohy, zdály se jí skoro unikat z dohledu, tak se jí vzdalovaly od hlavy.) "Ómé ubohé nohy, kdopak vám teďbude natahovat punčochy a obouvat boty, drahouškové? Já už jistěnebudu moci! Budu od vás příliš daleko, abych se o vás mohla starat; tak si to budete musit zařídit, jak nejlépe dovedete. "Ale musím na ně, být hodná," pomyslila si, "nebo by možná nechtěly chodit kam bych chtěla. Počkejme: každé Vánoce jim dám nový pár botek."
І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.
- Чобітки доведеться слати з посланцем, метикувала вона. - От комедія - слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою:
A začala uvažovat, jak by to zařídila. "Budou muset jít poslíčkem," pomyslila si; "to bude legračněvypadat, posílat dárky vlastním nohám! A jak podivněbude vypadat adresa!
Ш-ній ПРАВІЙ НОЗІ АЛІСИНІЙ
КИЛИМОК-ПІД-КАМІНОМ
ВІД АЛІСИ, 3 ЛЮБОВ'Ю
Slovutná Alenčina Pravá Noha,
Koberec,
poblíž Stolu
(s Alenčinými pozdravy).
- О людоньки, що за дурниці я верзу!
Bože můj, jaké to mluvím nesmysly!"
Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев'ять футів! Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.
Vtom vrazila hlavou do stropu síně: vskutku byla už asi devět stop vysoká. Bez otálení vzala se stolku zlatý klíček a spěchala k zahradním dvířkám.
Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, - це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.
Ubohá Alenka! Vše, co mohla udělat, bylo lehnout si na bok a dívat se do zahrady jedním okem; dostat se dvířky bylo beznadějnější než kdy jindy, a Alenka si sedla a dala se znovu do pláče.
- Як тобі не сором! - сказала собі Аліса. - Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?
Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.
"Mohla byste se stydět," řekla si po chvíli, "taková velká holka," (to mohla po pravdě říci) "a takhle brečet! Tu chvíli aťmi přestanete - no, co jsem řekla!" Ale plakala dál, roníc vědra a vědra slz, až kolem ní byla velká louže, asi čtyři palce hluboká a pokrývající celou polovinu síně.
Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом - у другій. Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:
- Ой, Герцогиня! Ой-ой Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!
З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:
- Перепрошую, пане...
Кролик аж звився на місці - кинув віяло й рукавички, і очамріло дременув у темряву.
Po chvíli zaslechla v dálce lehké cupitání a spěšněsi osušila oči, aby viděla, kdo přichází. Byl to Bílý Králík, který se vracel nádherněoblečen a držel v jedné ruce pár bílých rukaviček a ve druhé velký vějíř. Cupital kolem ve velkém spěchu, bruče si k sobě: "O, vévodkyně! Ó, vévodkyně! Ta bude divá, že jsem ji nechal tak dlouho čekat!" Alenky se zmocňovala taková zoufalost, že byla odhodlána obrátit se o pomoc na kohokoli; když se tedy Králík přiblížil, začala tichým, nesmělým hláskem: "Prosím, pane..." Králík sebou prudce trhl, upustil vějířa bílé rukavice a odpelášil do temna, jak jen rychle dovedl.
Аліса підняла одне й друге, і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.
- Який божевільний день! - сказала вона. - Ще вчора все йшло нормально... Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась - чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то, скажіть-но, хто я тепер?.. Оце так головоломка...
І вона почала перебирати в пам'яті усіх своїх ровесниць, аби з'ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.
Alenka zvedla vějířa rukavice, a jelikož bylo v síni velmi horko, začala se ovívati, neustávajíc v mluvení: "Bože, Bože, jak je to dnes všechno podivné! A včera š1o všechno docela jako jindy. Což jsem se přes noc změnila? Počkejme: byla jsem táž jako včera, když jsem se dnes ráno probudila? Skoro si vzpomínám, že jsem se necítila ve své kůži. Nejsem-li však táž jako včera, musím se ptát, kdo u všech všudy jsem? Aha, to je ta velká hádanka!" A začala probírat všechny známé děti, které s ní byly stejného věku, aby viděla, nezměnila-li se v některé z nich.
- Безперечно, я - не Ада, - розмірковувала вона. - В Ади волосся спадає кучерями, а в мене - не в'ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона - ой, вона така невігласка! Крім того, вона - то вона, а я - це я, а... О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири по п'ять дванадцять, чотири по шість - тринадцять, чотири по сім - е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення - ще не аґрумент... Перевірмо географію: Лондон - столиця Парижу, а Париж - Риму, а Рим... Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша "Хороша перепілонька..."
І схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса стала читати з пам'яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:
"Jistěnejsem Anča," řekla si, "protože ta má dlouhé kudrnaté vlasy, a mněse vlasy nekudrnatí, kdybych dělala co dělala; a jistěnemohu být Mařka, protože umím spoustu věcí, a Mařka - oh, ta toho umí tak málo! A mimo to, ona je ona, a já jsem já, a - bože můj, jak je to všechno zmatené! Musím zkusit, umím-li všechny věci, které jsem umívala. Počkejme: čtyřikrát pět je dvanáct, a čtyřikrát šest je třináct, a čtyřikrát sedm je - -ó, božínku! Takhle bych se nikdy nedostala k dvaceti! Ale konečně, násobilka nic neznamená: zkusme zeměpis. Praha je hlav ní město Vídně, Vídeňje hlavní město Paříže, a Paříž... Ne, to je všechno špatně, úplněšpatně! Musila jsem se proměnit v Mařku! Musím zkusit nějakou básničku, třeba: Běžel zajíc..." Postavila se způsobně, složila ruce v klín, jako kdyby stála ve škole a odříkávala úlohu, a začala deklamovat; ale její hlas zněl drsněa cize, a slova básničky, která jí přicházela na jazyk, nebyla také táž jako obyčejně:
Хороший крокодилонько
Качається в піску,
Пірнає в чисту хвиленьку,
Споліскує луску.
"Běžel zajíc kolem plotu,
roztrhal si v hrdle notu.
Kantor mu ji zašít spěchal,
v hrdle mu však jehlu nechal.
Zajíci teďskřípá nota
jako kantorova bota."
Як він покаже зубоньки,
Привітно сміючись,
То рибоньки-голубоньки
Самі у рот плись-плись!
- Це явно не ті слова, - зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. - Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають: "Вернися до нас, золотко!"
Я тільки зведу очі й запитаю: "Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить - я вийду нагору, а коли ні - не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим".
Тут знову з її очей бризнули сльози.
- Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!
"Ne, tohle jistěnejsou správná slova," řekla ubohá Alenka, a oči se jí znovu zalily slzami, jak pokračovala: "To už jsem jistěMařka, a budu muset jíst a bydlet v tom ošklivém malém domku, a nebudu mít skoro žádných hraček, a ó! tolik věcí se budu muset učit! Ne, v téhle věci jsem se rozhodla: jestliže jsem Mařka, zůstanu zde dole! Nic jim to nebude platno strkat sem hlavy a říkat: ,Drahoušku, pojďk nám sem nahoru!` Podívám se jenom vzhůru a řeknu: ,Kdo tedy jsem? To mi řekněte napřed, a teprve jestliže se mi bude líbit být tou osobou, vyjdu ven; jestliže ne, zůstanu zde dole, dokud nebudu někým jiným` -- ale, ó božínku!" zvolala v náhlém přívalu slzí, "kéž by sem někdo jen chtěl strčit hlavu! Mne už to tak mrzí být tu samotna!"
З цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.
- І як це мені вдалося? - майнуло у неї в голові. - Напевно, я знову меншаю?
Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є - вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з'ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить - і вона зникла б зовсім!
Když to dořekla, podívala se dolůna své ruce a s úžasem zjistila, že si při té řeči natáhla jednu z Králíkových rukavic. "Jak sejen tohle mohlo stát?" pomyslila si. "To se zase musím zmenšovat." Vstala a šla ke stolu, aby se podle něj změřila, a shledala, že je, pokud mohla odhadnouti, asi dvěstopy vysoká a že se stále kvapem zmenšuje. Brzy přišla na to, že to zmenšování způsobil vějíř, který držela, i odhodila jej honem - zrovna včas, že unikla úplnému scvrknutí se v nic.
- Ху-у! Ледь урятувалася! - сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовне рада, що живе ще на світі.
- А тепер - до саду! - І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.
"Кепські справи, кепські, далі нікуди, - подумала нещасна дитина. - Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!"
"To jsem ale šťastněvyvázla!" řekla si Alenka, hodně ulekaná náhlou změnou, ale šťastná, že se vidí ještěna světě. "A teďdo zahrady!" a běžela, jak nejrychleji dovedla, k malým dvířkám. Ale běda! dvířka byla opět zavřena a zlatý klíček ležel opět na skleněném stolku, "a to je horší, než to bylo," myslilo si ubohé dítě, "neboťjsem nikdy nebyla tak malá, jako jsem teď- nikdy! A to je na mou věru velmi, velmi zlé!"
На останньому слові вона посковзнулася і - шубовсть! - по шию опинилася в солоній воді. Спочатку вона подумала, що якимось дивом упала в море.
- А коли так, - сказала вона собі, - то додому я повернуся залізницею.
(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки*, дітлахи, що длубаються в піску дерев'яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними - залізнична станція.) Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.
Jak vyřkla tato slova, uklouzla jí noha, a v mžiku, plác! byla po krk ve slané vodě. První, co jí napadlo, bylo, že nějak spadla do moře, "a v tom případěse vrátím domůvlakem," řekla si k sobě. (Alenka byla jednou s rodiči u moře a její představa mořského břehu od té doby byla řada kabin na svlékání, děti, hrabající v písku dřevěnými lopatkami, vzadu řada domůa za nimi železniční stanice.) Brzy však přišla na to, že se octla ve velké louži slz, které naplakala, když byla devět stop vysoká.
- І чого було аж так ридати? - бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. - За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні - все дивина.
"Kéž bych byla tolik neplakala!" řekla Alenka, plavajíc v louži a hledajíc, jak by se z ní dostala ven. "Teďza to budu, myslím, potrestána tím, že se utopím ve vlastních slzách! Bude to podivné - ale všechno je dnes tak podivné..."
Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з'ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби то морж чи гіпопотам, але, згадавши, яка вона тепер маленька, зрозуміла, що то - звичайна миша, яка теж звалилась у воду.
Vtom zaslechla opodál jakési šplouchání a plavala tím směrem, aby se přesvědčila, co to je: nejprve se domnívala, že to je jistěnějaký mrož nebo nosorožec, pak se však upamatovala, jak je teďmaličká, a brzy rozpoznala, že je to jen myš, která do louže sklouzla asi stejnějako ona.
- Чи є зараз якийсь сенс, - подумала Аліса, - заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє... Та, зрештою, треба спробувати.
І вона звернулася до неї:
- О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже стомилася плавати, о, Мишо!
Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Правда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:
Наз. миша Род. миші Дав. миші Знах. мишу Оруд. мишею Місц. на миші Клич. мишо!
Миша пильно глянула на Алісу й немовби підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.
"Bude mi co platno k téhle myši promluvit?" pomyslila si Alenka. "Všechno je tu dole tak neobyčejné, že si myslím, že i myš bude mluvit; rozhodněvšak za pokus tostojí." Tak začala: "Ó Myško, neznáte cestu z tohoto jezera? Jsem už velmi unavena plaváním, ó Myško!" (Alenka se domnívala, že tohle je správný způsob, jak oslovit myš: nikdy předtím k myši nemluvila, vzpomněla si však, že viděla v bratrovělatinské gramatice: "Žába - žáby - žábě- žábu - ó žábo!") Myš se nani podívala jaksi zpytavěa neříkala nic; Alence se však zdálo, že na ni mrkla jedním očkem.
"Може, вона не тямить по-нашому? - подумала Аліса. - Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?" (Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій.)
- Ou est ma chatte? - заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.
Миша мало не вискочила з води і, здавалося, вся затремтіла з жаху.
- Перепрошую! - зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. - Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.
"Možná že nerozumí česky," pomyslila si Alenka; "to bude, počítám, německá myš, která sem přišla s Jindřichem Ptáčníkem." (Vidíte, že se vší svou znalostí historie Alenka neměla jasné představy, jak dávno se co stalo.) Začala tedy znovu: "Wo ist meine Katze?", což byla první věta v její německé čítance. Myš prudce vyskočila z louže a Alence se zdálo, že se třese po celém těle hrůzou. "Ó, prosím za odpuštění!" zvolala spěšně, plna strachu, že se dotkla citů ubohého zvířátka. "Zapomněla jsem, že nemáte ráda koček."
- Недолюблюю котів?! - вереснула Миша. - А ти б їх долюблювала на моєму місці?!
"Nemám ráda koček!" zapískla Myš rozčileně. "Měla byste vy ráda kočky, kdybyste byla mnou?"
- Мабуть, що ні, - примирливо відказала Аліса. - Тільки не гнівайтесь... А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули - і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, - гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, - сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається... А що вже пухнаста - так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей... Ой, вибачте, вибачте!.. - знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.
- Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.
"Nu, možná že ne," řekla Alenka chlácholivě, "ale už se proto nehněvejte. -A přece bych si přála, abych vám mohla ukázat naši Mindu: myslím, že byste si zamilovala kočky, kdybyste ji viděla. To je vám takové mírné, drahé zvířátko," pokračovala Alenka, polo k myši a polo k sobě, plovajíc v louži, "a tak pěkněsedí u krbu a přede a olizuje si pacičky a umývá se - a je tak teploučká a měkoučká na chování - a tak ohromně dovede chytat myši - ó, prosím za odpuštění!" zvolala znovu, neboťtentokrát byla Myš celá zježená a Alenkacítila, že musí být doopravdy uražena. "Nebudeme o ní dál mluvit, nemáte-li to ráda."
- Ми?! Ми не говоритимем!.. - заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. - Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів - огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!
"Nebudeme - - vskutku!" křičela Myš, která se třásla od hlavy po ocas. "Jako kdybych já kdy mluvila o takovém předmětě! Naše rodina vždycky nenáviděla kočky: ošklivé, sprosté, nízké tvory! Aťuž to jméno neslyším!"
- Я більше не буду! - промовила Аліса і поквапилася змінити тему. - А чи любите ви со... собак?
Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:
- Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер'єрчик - очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках - всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів... 0-о-ой! - розпачливо зойкнула Аліса. - Я знов її образила!
І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.
"Už ho nevyslovím, opravdu!" řekla Alenka, pospíchajíc změnit předmět rozmluvy. "Máte - máte ráda -- máte ráda - psy?" Myš neodpověděla, Alenka tedy dychtivěpokračovala: "U našich sousedůmají takového pěkného pejska, toho bych vám chtěla ukázat. Je to malý jezevčík a má taková chytrá očka, víte, a takovou dlouhou vlnivou hnědou srst! A donáší věci, které mu hodíte, a dovede se postavit a prosit o jídlo, a všechno možné dovede: - ani si to všechno nemohu vzpomenout- a patří zahradníkovi, víte, a ten říká, že je tak užitečný, a stojí za tisíce! A říká, že mu už pochytal všechny krysy, a - - oh, jemináčku!" zvolala Alenka lítostivým hlasem, "už jsem ji zase urazila!" NeboťMyš plavala pryč, jak nejrychleji dovedla, způsobujíc v louži úplné vlnobití.
- Мишечко! шкряботушечко! - лагідно погукала Аліса. - Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!
Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде ("від гніву!" - вирішила Аліса), а голос - тихий і тремкий.
- Ось вийдемо на берег, - мовила Миша, - і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.
Alenka na ni tedy zavolala konejšivě: "Myško, drahá! Vraťte se, drahoušku, a nebudeme už mluvit o kočkách ani o psech, nemáte-li jich ráda!" Kdyžto Myš uslyšela, obrátila se a zvolna plavala zpět: byla ve tváři úplněbledá (hněvem, pomyslila si Alenka) a řekla hlubokým, chvějícím se hlasem: "Pojďme na břeh a já vám povím příběh svého života a porozumíte, proč nenávidím kočky a psy."
А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег.
Byl nejvyšší čas, neboťlouže začínala být pomalu přeplněna zvířaty a ptáky, kteří do ní spadli: byla mezi nimi kachna a papoušek Lora, dokonce jeden Blboun, kterému říkali Dodo, orlík a několik jiných podivných stvoření. Alenka vedla a celá společnost plavala ke břehu.