Собака Баскервилей

СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ

   Глава IX.

   Розділ 9

   ВТОРОЙ ОТЧЕТ ДОКТОРА УОТСОНА

   ДРУГИЙ ЗВІТ ДОКТОРА ВОТСОНА
СВІТЛО В ПУСТИЩІ

   «Замок Баскервілів, 15 жовтня

   Дорогой Холмс!

    Если первое время после приезда сюда ваш посланник не баловал вас новостями, то признайтесь, что теперь он наверстывает упущенное, ибо события быстро следуют одно за другим. Свой последний отчет я закончил драматическим описанием Бэрримора у окна пустой комнаты, а с тех пор у меня накопился целый ворох новостей, которые, без сомнения, сильно удивят вас. Я никак не мог предугадать, что дела примут такой оборот. За последние двое суток обстановка, с одной стороны, значительно прояснилась, с другой - стала еще сложнее. Но расскажу вам все по порядку, так, чтобы вы могли судить об этом сами.

   Любий Холмсе!

    Якщо в перші дні після приїзду сюди мені доводилося не дуже переобтяжувати вас новинами, то тепер ви будете змушені визнати, що я надолужую прогаяне і що події швидко нагромаджуються одна на одну й тиснуть на нас. Свій останній звіт я закінчив на найвищій ноті — картиною Беррімора біля вікна, а тепер у мене вже є купа інших новин, які, коли я не дуже помиляюся, дуже вас подивують. Справи набули такого характеру, на який я навіть не міг розраховувати. За останні сорок вісім годин в деяких відношеннях вони стали значно яснішими, а в деяких — значно складнішими. Але я краще все розповім вам, а ви вже самі робіть висновки.

   На следующее утро после моего ночного приключения я еще перед завтраком обследовал ту комнату, куда заходил Бэрримор. Окно, в которое он так пристально смотрел, имеет одно преимущество по сравнению со всеми другими окнами дома: из него открывается самый лучший вид на болота. В просвете между двумя деревьями они лежат как на ладони, а из других окон их почти не видно. Следовательно, Бэрримор избрал это окно, чтобы высмотреть кого-то или что-то на просторах торфяных болот. Впрочем, ночь была темная, и я не знаю, на что он рассчитывал. Потом мне пришло в голову: может быть, это какая-нибудь любовная интрижка? Тогда все станет понятным - и осторожность, с какой он действовал, и страдания его жены. У человека с его внешностью есть все данные, чтобы пленить сердце какой-нибудь деревенской девушки, так что это предположение небезосновательно. Вернувшись тогда к себе в комнату, я слышал, как где-то открыли дверь. Вероятно, Бэрримор ходил на тайное свидание. Такие мысли занимали меня все следующее утро. В дальнейшем мои подозрения могут оказаться несостоятельными, и все же, невзирая на это, я считаю необходимым сообщить их вам.

   Наступного ранку після моєї пригоди я ще до сніданку пройшов у кінець другого коридора і обстежив кімнату, куди минулої ночі заходив Беррімор. Західне вікно, в яке він так пильно вдивлявся, має порівняно з усіма іншими вікнами одну цікаву особливість: з нього пустище видно якнайкраще. Там між двох дерев є просвіток, отож перед людиною, яка дивиться з того спостережного пункту, відкривається широкий краєвид, в той час як з усіх інших вікон пустище можна побачити лише на обрії. З цього випливає, що Беррімор, очевидно, й видивлявся щось або когось у пустищі, бо тільки те вікно й могло прислужитися такій меті. Ніч була темна хоч в око стрель, і я не уявляю, як це він міг сподіватися кого-небудь побачити. Потім мені подумалося, що, мабуть, я став свідком якоїсь любовної інтрижки. Цим можна було б пояснити і його скрадливі дії, і пригнічений настрій дружини. Беррімор — хлопець хоч куди, у нього є все, щоб привернути до себе серце якої-небудь сільської дівчини. А звук відчинених дверей, що я його почув після того, як повернувся до своєї кімнати, міг означати, що Беррімор пішов на таємне побачення. Отакі думки снувалися у моїй голові того ранку, і я повідомляю вас, куди ведуть мене мої підозри, хоч би якими необгрунтованими в остаточному підсумку вони можуть виявитись.

   Я чувствовал, что возьму на себя слишком большую ответственность, если умолчу о событиях этой ночи, дожидаясь, пока мотивы действий Бэрримора не станут ясными. После завтрака мы с баронетом ушли в его кабинет, и там я рассказал ему все. Сверх моих ожиданий, он отнесся к этому довольно спокойно.

   Та хоч би чим пояснювалися справжні причини нічної поведінки Беррімора, я відчував, що візьму на себе надто велику відповідальність, якщо мовчатиму про неї доти, поки не зможу все з'ясувати. Після сніданку я зустрівся з баронетом у його кабінеті і розповів про все, що бачив. Він був здивований менше, ніж я сподівався.

   - Я знаю, что Бэрримор разгуливает по ночам, я давно собираюсь поговорить с ним, - сказал он. - Я несколько раз слышал его шаги в коридоре примерно в те же часы, что и вы.

   — Мені відомо, що Беррімор розгулює ночами, і я давно збираюся поговорити з ним про це,— сказав він. — Двічі або й тричі я чув його кроки в коридорі приблизно саме в той час, що й ви.

   - Может быть, он каждую ночь ходит к тому окну?

   — Тоді, можливо, він ходить до того вікна щоночі? — висловив я припущення.

   - Может быть. А если так, надо его выследить и посмотреть, чем он там занимается. Интересно, как бы поступил в таком случае ваш друг Холмс?

   — Можливо. А коли так, то ми маємо змогу вистежити його й подивитися, що йому там треба. Цікаво, що зробив би Холмс, якби був тут?

   - Уверен, что он сделал бы то же самое, - сказал я. - Прокрался бы за Бэрримором и узнал, что ему там понадобилось.

   — Я впевнений, він зробив би саме те, що ви оце запропонували,— відповів я. — Пішов би слідом за Беррімором і подивився б, що той робить.

   - Тогда давайте сделаем это вместе.

   — Тоді давайте простежимо за ним удвох.

   - Но он услышит нас!

   — Але ж він обов'язково нас почує.

   - Нет. Бэрримор туговат на ухо, и, во всяком случае, надо рискнуть. Давайте ждать его у меня в комнате.

    Сэр Генри с удовольствием потер руки, видимо, радуясь малейшей возможности внести какое-то разнообразие в монотонное течение жизни, которую ему приходится вести здесь.

   — Та він трохи глухуватий, і ми повинні скористатися з цього. Засядемо сьогодні ввечері у мене в кімнаті й почекаємо, коли він пройде. — І сер Генрі задоволено потер руки, явно радіючи майбутній пригоді, яка мала урізноманітнити незвично спокійне для нього життя в цих краях.

   Баронет уже успел снестись с архитектором, подготовлявшим для сэра Чарльза планы перестройки, и пригласил подрядчика из Лондона, так что в скором времени здесь надо ждать больших перемен. Из Плимута приехали декораторы и меблировщики. Судя по всему, наш друг размахнулся очень широко и не пожалеет ни трудов, ни денег, чтобы восстановить былое величие своего рода. Когда дом будет заново отделан и обставлен, для полного завершения картины баронету потребуется только жена. Между нами говоря, есть все основания предполагать, что за этим дело не станет, ибо он так увлечен своей очаровательной соседкой, мисс Стэплтон, что дальше идти некуда. Однако роман протекает не так гладко, как следовало бы ожидать при данных обстоятельствах. Сегодня, например, на его поверхности появилась маленькая рябь, очень удивившая и расстроившая нашего друга.

   Баронет уже зв'язався з архітектором, який готував для сера Чарльза плани вдосконалень, і запросив підрядчика з Лондона, отож ми чекаємо, що тут скоро почнуться великі зміни. З Плімута приїжджали декоратори і меблювальники, і цілком очевидно, що у нашого друга якнайширші задуми, на виконання яких він не пошкодує ні сил, ні грошей, аби відновити колишню велич свого роду. А коли будинок буде впорядковано й умебльовано, то все, в чому сер Генрі відчуватиме потребу,— це дружина, господиня дому. Між нами кажучи, є всі ознаки того, що затримки за цим не буде, якщо тільки дама серця погодиться, бо мені рідко коли доводилося бачити більш безтямно закоханого в жінку чоловіка, ніж сер Генрі в нашу красуню сусідку міс Степлтон. Проте їхнє щире кохання розвивається зовсім не так гладенько, як можна було б чекати за існуючих обставин. Сьогодні, наприклад, його поверхня зненацька взялася брижами, що викликало в нашого друга неабияку розгубленість і роздратування.

   После разговора о Бэрриморе сэр Генри надел шляпу и собрался идти куда-то. Я, разумеется, сделал то же самое.

   Після розмови з Беррімором, про яку я вам розповів, сер Генрі надів капелюха і наладився кудись податися. Я, зрозуміло, зробив те саме.

   - Вы со мной, Уотсон? - спросил он, как-то странно посмотрев на меня.

   — Ви зі мною, Вотсоне? — спитав він, якось дивно втупившись у мене.

   - Это зависит от того, куда вы идете. Если на болота, то да, - ответил я.

   — Це залежить від того, чи йдете ви в пустище,— відповів я.

   - На болота.

   — Так, іду.

   - Вы же знаете, какие мне даны распоряжения. Я не хочу мешать вам, но Холмс не велел оставлять вас одного, особенно на болотах. Вы сами это слышали.

   — Ви ж знаєте, які в мене вказівки. Вибачте, що я вам заважаю, але ви чули, як гаряче наполягав Холмс на тому, щоб я не залишав вас, а особливо, щоб ви не ходили в пустище самі.

   Сэр Генри с милой улыбкой похлопал меня по плечу.

   Сер Генрі з приємною посмішкою поклав руку мені на плече.

   - Дорогой друг, - сказал он, - несмотря на всю свою дальновидность, Холмс не мог предугадать во всех подробностях, как сложится моя жизнь здесь. Вы меня понимаете? Уж кому другому, а вам-то наверняка не захочется мешать мне. Нет, пустите меня одного.

   — Голубе,— сказав він,— Холмс, з усією його мудрістю, не передбачив деяких речей, що трапилися після того, як я побував у пустищі. Ви мене розумієте? Я впевнений, що хто-хто, а ви аж ніяк не хочете псувати мені настрій. Я по винен іти один.

   Посудите сами, каково было мое положение. Я растерялся, не зная, что сказать, как поступить, а тем временем сэр Генри взял свою палку и ушел.

   Ці слова поставили мене в неймовірно дурне становище. Я не знав, що сказати і що зробити, а поки зібрався з думками, сер Генрі взяв свою тростину й пішов.

   Но стоило мне только немного поразмыслить, и меня начала мучить совесть - зачем я позволил ему уйти из-под моего наблюдения! А что, если, вернувшись в Лондон, я должен буду признаться вам, что мое попустительство довело нас до беды? Меня бросило в жар при одной мысли об этом. Еще не поздно, его можно догнать. И я сразу же отправился к Меррипит-хаус.

   Та коли я заходився обмірковувати ситуацію наново, мене обсіли докори сумління за те, що я дозволив йому — хоч би під яким приводом — зникнути в мене з очей. Я уявив собі, як незатишно себе почуватиму, коли змушений буду, повернувшись у Лондон, зізнатися вам, що нещастя з сером Генрі трапилось лише тому, що я злегковажив вашими вказівками. Запевняю вас, кров кинулася мені в обличчя на саму думку про це. Було ще не пізно наздогнати його, і я негайно подався в напрямку до Мерріпіт-хаус.

   Я быстро шагал по дороге, не видя сэра Генри, и через несколько минут подошел к тому месту, где начинается тропинка, уводящая в глубь болот. Тут меня взяло сомнение в правильности выбранного пути, и я поднялся на холм, с которого открывается широкий вид на болота, - тот самый холм, где была когда-то каменоломня. Оттуда я сразу увидел баронета. Он шагал по тропинке примерно на расстоянии четверти мили от меня, а рядом с ним шла женщина - не кто иная, как мисс Стэплтон. Было ясно, что эти двое давно обо всем договорились и что сегодняшняя встреча не случайна. Погруженные в разговор, они шли очень медленно, и, судя по жестикуляции мисс Стэплтон, она старалась в чем-то убелить сэра Генри, который внимательно слушал ее и время от времени отрицательно качал головой. Я стоял среди валунов, не зная, как мне быть. Догнать их и нарушить эту интимную беседу немыслимо. Но в чем состоит мой долг? В том, чтобы ни на секунду не спускать глаз с сэра Генри. Выслеживать друга - крайне неприятное занятие. И все же я не видел иного выхода и решил продолжать свое наблюдение с вершины холма, а потом для очистки совести признаться баронету во всем. Правда, если б он вдруг оказался в опасности, я бы не смог ему помочь, так как был слишком далеко, но согласитесь сами - выбирать не приходилось.

   Я швидко, як тільки міг, ішов по дорозі, але сера Генрі ніде не було видно, і так дійшов до того місця, де починається стежка, що веде в пустище. Там, побоюючись, що, мабуть, повернув не в той бік, я піднявся на пагорб, з якого відкривався широкий краєвид,— на той самий пагорб, що поряд з каменярнею. Звідти я зразу ж побачив сера Генрі. Він ступав стежкою приблизно за чверть милі від мене, поряд з ним ішла якась жінка — це могла бути тільки міс Степлтон. І мені стало ясно, що між тими двома уже існує взаєморозуміння і що про зустріч вони домовилися заздалегідь. Захопившись розмовою, вони брели дуже повільно, і я бачив, як вона жваво жестикулює, ніби в чомусь гаряче переконуючи сера Генрі, а він уважно слухає її і час від часу заперечливо хитає головою, не бажаючи погоджуватися з нею. Я стояв серед кам'яних брил, дивлячись на них, і не знав що робити. Піти слідом і порушити їхню інтимну розмову здавалося мені неподобством, а проте мій недвозначний обов'язок полягав у тому, щоб ні на мить не спускати сера Генрі з ока. Шпигувати за другом — ганебне заняття. Та нічого кращого придумати мені не вдавалося, і я вирішив не переставати стежити за ним з мого пагорба, а потім, щоб очистити своє сумління, признатися йому у всьому. Правда, якби сер Генрі раптом опинився в небезпеці, я нічим не зміг би допомогти йому, бо був надто далеко, але, погодьтеся, становище моє було важке і нічого іншого мені не залишалося.

   Пройдя несколько шагов, наш сэр Генри и девушка остановились, увлеченные своим разговором, и тут мне вдруг стало ясно, что я не единственный свидетель их встречи. Среди валунов мелькнуло что-то зеленое. Приглядевшись, я увидел, что это зеленый лоскут на палке, а палку несет человек, идущий по направлению к тропинке. Это оказался Стэплтон со своим сачком для ловли бабочек. Он был гораздо ближе к нашей парочке, чем я, и шел прямо на нее. В эту минуту сэр Генри обнял мисс Стэплтон, но она отвернулась, стараясь вырваться из его объятий. Он нагнулся к ней, она заслонилась от него ладонью... А потом они отскочили друг от друга и оглянулись назад. Виной этому был Стэплтон, который бежал к ним со всех ног, нелепо размахивая сачком. Он отчаянно жестикулировал и, поравнявшись с влюбленными, в страшном волнении заметался перед ними. Я не мог понять, что все это значит, но, по-видимому, Стэплтон в чем-то обвинял сэра Генри, а тот оправдывался и мало-помалу начинал выходить из себя. Девушка стояла рядом, храня высокомерное молчание. Наконец Стэплтон круто повернулся, повелительно махнул сестре рукой, и та, бросив нерешительный взгляд на сэра Генри, пошла следом за братом. Порывистые жесты натуралиста свидетельствовали о том, что его гнев пал и на девушку. Баронет проводил их взглядом, потом повесил голову и медленно зашагал в обратный путь.

   Потім наш друг сер Генрі й дівчина, забувши за розмовою про все на світі, зупинилися на стежці зовсім, і тут до мене раптом дійшло, що я не єдиний свідок їхньої зустрічі. Моє око вловило рух чогось зеленого, і я, придивившись уважніше, побачив, що це «зелене» несе на палиці якийсь чоловік, пробираючись каменярнею. То був Степлтон із своїм сачком на метеликів. Він знаходився значно ближче до тієї парочки, ніж я, і явно прямував до неї. У цю мить сер Генрі раптом пригорнув міс Степлтон. Його рука обіймала її, але дівчина, як мені здалося, намагалася випручатись, відвертаючи від нього обличчя. Сер Генрі нахилився до неї, вона, ніби боронячись, затулилася долонею. І тут я побачив, як вони відскочили одне від одного і озирнулися назад. Причиною цього був Степлтон. Він, мов навіжений, біг до них, розмахуючи позад себе своїм безглуздим сачком. Відчайдушно жестикулюючи, він підбіг до закоханих і аж затанцював від хвилювання. Я не міг зрозуміти, що все це означає, але, здається, Степлтон ганив сера Генрі, а той щось пояснював, і пояснення ці ставали дедалі сердитішими в міру того, як Степлтон відмовлявся їх приймати. Дівчина стояла поряд і гордовито мовчала. Нарешті Степлтон рвучко крутнувся, владним порухом руки покликав до себе сестру, і та, кинувши нерішучий погляд на сера Генрі, подалася слідом за братом. Роздратовані жести натураліста свідчили про те, що дівчина також не уникла його незадоволення. Баронет якусь хвилину стояв на місці, дивлячись їм услід, а потім повільно рушив назад, похиливши голову і являючи собою картину безмежного смутку.

   Я так ничего и не понял из этой разыгравшейся у меня на глазах сцены и чувствовал глубокий стыд, что был свидетелем ее без ведома моего друга. Мне не оставалось ничего другого, как сбежать с холма и встретить баронета внизу. Лицо у него было красное от гнева, брови нахмурены - человек явно не знал, что делать, как поступить.

   Я не міг збагнути, що означала ця сцена, і відчував пекучий сором від того, що довелося стати свідком любовного побачення мого друга без його відома. Тому я збіг з пагорба і зустрів баронета внизу. Обличчя в нього горіло від гніву, брови супилися, як це буває в людини, яка не знає, що їй робити.

   - Хелло, Уотсон! Откуда вас принесло? Неужели вы все-таки пошли следом за мной?

   — Привіт, Вотсоне! Звідки ви тут узялися? — спитав він. — Невже ви, всупереч усьому, пішли слідом за мною?

   Пришлось объяснить ему все: как я почувствовал, что не могу отпустить его одного, как пошел следом за ним и оказался свидетелем их встречи и всех последующих событий. Сэр Генри сверкнул на меня глазами, но моя откровенность обезоружила его, и он рассмеялся, правда невесело:

   Я пояснив йому все: як я відчув, що не можу залишитися сидіти вдома, як ішов слідом за ним і як був свідком того, що відбулося. В очах сера Генрі спалахнуло полум'я, але моя відвертість обеззброїла його, і він, нарешті, досить гірко засміявся.

   - Уж, кажется, в такой пустыне можно было рассчитывать на уединение, так нет! Все словно сговорились и вышли полюбоваться, как я ухаживаю за девушкой! А ухаживание получилось довольно неудачное. Где вы забронировали себе место?

   — Здавалось би, посеред цієї прерії людина може знайти цілком надійне місце, щоб усамітнитися,— мовив він,— але, сто чортів, усі тутешні жителі наче змовилися збігтися сюди, щоб подивитись, як я залицяюся,— та ще й страшенно невдало! Де ви замовили собі місце?

   - Вон на том холме.

   — Я був он на тому пагорбі.

   - Значит, на галерке. А ее братец устроился в первых рядах. Вы видели, как он на нас налетел?

   — Отже, в найостаннішому ряду? А от її брат вмостився аж у найпершому. Ви бачили, як він налетів на нас?

   - Да, видел.

   — Так, бачив.

   - Вам никогда не приходило в голову, что этот субъект не в своем уме?

   — Вам ніколи не спадало на думку, що він просто божевільний, цей її братик?

   - Нет, не приходило.

   — Ні, не спадало.

   - Мне тоже. До сегодняшнего дня я считал Стэплтона самым нормальным человеком, а теперь мне кажется, что на него надо надеть смирительную рубашку, а может, на меня. Неужели я так уж плох? Вы живете со мной не первую неделю, Уотсон. Будьте откровенны. Что мне мешает стать хорошим мужем женщины, которую я люблю?

   — Мені теж. До сьогодні я завжди вважав його не позбавленим здорового глузду, але повірте мені, тепер становище таке, що на нього або на мене слід надягти гамівну сорочку. Ну, а хіба я якийсь не такий? Ви живете поряд зі мною не перший тиждень, Вотсоне. Прошу, будьте зі мною відверті! Чи є в моїй особі щось таке, що може перешкодити мені стати добрим чоловіком жінці, яку я кохаю?

   - По-моему, ничто не мешает.

   — Я сказав би, що немає.

   - К моему положению в обществе он не может придраться, значит, дело во мне самом. Что он имеет против меня? Я в жизни не причинил никому зла. А этот субъект даже близко меня к ней не хочет подпускать.

   — Степлтону не може не подобатися моє становище в суспільстві, отож причина того, що він укрив мене мокрим рядном,— у мені самому. Але що він проти мене має? Нікому з усіх чоловіків і жінок, яких знаю, я за все своє життя не заподіяв нічого поганого. І до того ж він проти, щоб я доторкався навіть до кінчиків її пальців.

   - Он так и сказал?

   — Він так і сказав?

   - Да, и добавил кое-что сверх этого. Знаете, Уотсон, я ведь познакомился с ней всего несколько недель назад, но мне с первой же встречи стало ясно, что эта женщина создана для меня. И она... она тоже... ей было хорошо со мной, я готов поклясться в этом! Женские глаза говорят лучше слов. Но он противился нашему сближению, и я только сегодня улучил возможность поговорить с ней наедине. Она с радостью согласилась на это свидание, но, как вы думаете, зачем? Чтобы говорить о нашей любви? Нет, будь ее воля, она и меня заставила бы замолчать. У нее одно на языке: здесь опасно, и она не успокоится до тех пор, пока я не уеду из Баскервиль-холла.. Я сказал, что после встречи с ней никуда отсюда не уеду, а если это так уж необходимо, пусть уезжает вместе со мной. Одним словом, я сделал ей предложение, но она даже не успела ответить мне, потому что в эту минуту ее милейший братец налетел на нас как сумасшедший. Он был весь белый от ярости, а его бесцветные глазки буквально метали искры. Что я себе позволил! Как я смею приставать к женщине со своими ухаживаниями, которые ничего не вызывают у нее, кроме отвращения! Я, вероятно, воображаю, что баронету все дозволено? Не будь он ее братом, я бы знал, как ему ответить! Пришлось сказать только, что ничего позорного в моих чувствах нет и что я надеюсь иметь честь назвать когда-нибудь мисс Стэплтон своей женой. Но это ничему не помогло, и под конец я тоже вышел из себя и погорячился, а горячиться не следовало, принимая во внимание, что она стояла тут же. После этого он удалился вместе с ней, как вы сами видели, а я остался один в полном недоумении. Теперь, Уотсон, объясните мне, что все это значит, и я ввек не забуду вам такого одолжения!

   — Еге ж, і багато чого іншого. Повірте мені, Вотсоне, я знаю цю дівчину всього кілька тижнів, але з першої ж зустрічі відчув, що її просто створено для мене, а вона... вона теж, присягаюсь, раділа, коли була зі мною. В жіночих очах є світло, і воно промовляє переконливіше, ніж слова. Але Степлтон ніколи не залишав нас удвох, і ось тільки сьогодні я вперше влучив годину, щоб поговорити з нею наодинці. Вона була рада зустрітися зі мною, але коли прийшла, то зовсім не хотіла говорити про любов, вона і мені не дозволила б сказати їй про мої почуття, якби могла. І весь час поверталась у розмові до того, що тут небезпечне місце і що вона не зможе бути спокійною, поки я звідси не поїду. Я відповів, що зовсім не поспішаю зробити це, відколи її побачив, і якщо вона справді хоче, щоб я покинув замок Баскервілів, то єдиний вихід — їхати разом. Після цього я палко заходився умовляти її вийти за мене заміж, але перш ніж вона встигла відповісти, з'явився її братик,— прибіг і визвірився на нас, мов скажений. Він був аж блідий від люті, а його безбарвні очиці горіли лихим вогнем. Що це я роблю тут з дівчиною! Як я смію лізти до неї із залицяннями, які їй просто осоружні! Чи я вважаю, що, бувши баронетом, можу робити все, що мені заманеться? Ех, якби він не був її братом, я дав би йому відкоша. А так довелося відповісти, що своїх почуттів до його сестри я можу не соромитися, і сподіваюся, що вона зробить мені честь, ставши моєю дружиною. Ці слова нітрохи Степлтона не вгамували, і тоді я також утратив самовладання й відповів йому набагато різкіше, ніж, мабуть, було треба, беручи до уваги, що міс Степлтон стояла поряд. Усе закінчилося тим, що він пішов разом з нею, як ви самі бачили, а я стою ось перед вами спантеличений так, як ніхто в цьому графстві. Поясніть же мені, Вотсоне, що все це означає, і я буду перед вами в неоплатному боргу.

   Я прикинул мысленно и так и эдак, но, по правде сказать, вся эта история повергла меня в не меньшее недоумение. Титул нашего друга, его богатство, молодость, характер, наружность - все говорит в его пользу, и я не знаю за ним ничего дурного, кроме, пожалуй, темного рока, тяготеющего над его семьей. Да, странно, что предложение сэра Генри было отвергнутое такой резкостью и даже без всякой ссылки на желание самой девушки. Странно и то, что она отнеслась ко всему происходящему столь безучастно. Впрочем, наши сомнения разрешил в тот же день сам Стэплтон. Он явился с извинениями за грубость, долго беседовал с сэром Генри в его кабинете, и ссоры как не бывало, - мы получили на будущую пятницу приглашение к обеду в Меррипит-хаус.

   Я висловив був кілька пояснень, але, правду кажучи, сам почувався цілком збитим з пантелику. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер і зовнішність — усе промовляє на його користь, і я не знаю нічого, що свідчило б проти нього, крім лихої долі, яка переслідує його рід. Гідно подиву, що пропозицію сера Генрі було відкинуто майже брутально, без ніяких посилань на бажання самої дівчини, і що дівчина сприйняла все без жодних заперечень. А втім, наші припущення розвіяв того ж дня сам Степлтон. Він прийшов після обіду, щоб вибачитися за свою образливу поведінку, і наслідок його тривалої розмови в кабінеті сера Генрі такий: сварку цілком залагоджено і на знак цього нас запрошено наступної п'ятниці на обід у Мерріпіт-хаус,

   - Я все же не перестал сомневаться в нормальности этого человека, - сказал сэр Генри, - у меня до сих пор стоит перед глазами его лицо, когда он накинулся на нас сегодня утром, но надо отдать ему справедливость, извинения были исчерпывающи, к ним не придерешься.

   — І все ж таки я й тепер не сказав би, що він при здоровому розумі,— зауважив сер Генрі,— і не можу забути вираз його очей, коли він накинувся на мене сьогодні вранці, але мушу визнати: ніхто не зміг би вибачитися так благородно, як це зробив він.

   - А как он объяснил свою вспышку?

   — Він якось пояснив свій вчинок?

   - Сестра для него все. Это понятно, и я очень рад, что он знает ей цену. Они всю жизнь прожили вместе, и, если верить ему, других близких людей у него нет, так что возможность разлуки с ней приводит его в ужас. Он будто бы не догадывался о моих чувствах, а убедившись в них собственными глазами, понял, что сестру могут отнять у него, и при одной этой мысли потерял над собой всякую власть. Он очень сожалеет о случившемся и признает, что эгоистично и глупо с его стороны думать, будто бы можно удержать около себя такую красивую женщину, как мисс Стэплтон. Если разлука с ней неизбежна, то пусть уж разлучником буду я, их сосед. Так или иначе, это для него большой удар, и вряд ли ему удастся скоро примириться с ним. Но он не будет нам препятствовать, если я пообещаю молчать о своей любви в течение ближайших трех месяцев и довольствоваться только дружбой его сестры. Я пообещал, и на том дело и кончилось.

   — Сестра для нього все,— каже він. Це цілком природно, і я радий, що Степлтон розуміє їй ціну. Вони завжди були разом і, як він твердить, тільки одна вона є йому товаришем, отож сама думка втратити її нагонить на нього справжній жах. Він не здогадався, сказав Степлтон, що вона подобається мені дедалі дужче, а коли на власні очі побачив, що це справді так і що її можуть від нього забрати, то був украй приголомшений і якийсь час просто не міг відповідати ні за свої слова, ні за вчинки. Він дуже шкодує про все, що трапилося, і розуміє, яким дурним егоїстом був, гадаючи, що зможе втримати біля себе на все життя таку вродливу жінку, як його сестра. Якщо вже вона має покинути його, то він хотів би, щоб вона віддалася за сусіда, як-от я, а не за когось іншого. Але хоч би як там було, для нього це тяжкий удар і йому потрібен час, щоб звикнути до думки про неминучу втрату. З його боку не буде ніяких перешкод, якщо я пообіцяю протягом трьох місяців залишити все так, як є, і задовольнятися тільки дружбою з його сестрою, не претендуючи на її кохання. Я пообіцяв, і розмову на цьому було закінчено.

   Как видите, одна из наших маленьких тайн разъяснилась. А нащупать ногами дно в этой трясине, где мы барахтаемся, дело нешуточное. Теперь нам известно, почему Стэплтон так неодобрительно относился к поклоннику своей сестры - к такому завидному поклоннику, как сэр Генри. А теперь я потяну за другую ниточку, которую мне удалось высвободить из этого спутанного клубка. Перейдем к таинственным ночным рыданиям, к заплаканному лицу миссис Бэрримор и загадочным путешествиям дворецкого к окну, выходящему на болота. Поздравьте меня, дорогой Холмс, и скажите, что вы не разочаровались в своем помощнике. Доверие, которое вы мне оказали, послав меня сюда, вполне оправдано. Чтобы выяснить эту очередную загадку, понадобилась одна ночь.

   Отже, одна з наших маленьких таємниць розкрилася. А це не абищо — хоч десь торкнутися дна болота, в якому ми борсаємося. Тепер нам відомо, чому Степлтон з такою недоброзичливістю поставився до залицяльника своєї сестри, навіть до такого завидного, як сер Генрі. А зараз перейду до іншої нитки, яку витягнув із заплутаного клубка — таємниці нічних ридань, заплаканого обличчя місіс Беррімор і загадкових мандрів дворецького до заґратованого вікна, що виходить на пустище. Поздоровте мене, дорогий Холмсе, і скажіть мені, що як ваш представник я вас не розчарував і що ви не шкодуєте за ту довіру, яку виявили мені, пославши сюди. Адже однієї-єдиної ночі вистачило, щоб усе розплутати.

   Я говорю "одна ночь", но вернее будет сказать "две ночи", ибо в первую мы ничего не дознались. Мы с сэром Генри сидели в его комнате чуть ли не до трех часов утра, но так ничего и не услышали, кроме боя часов на лестнице. Это томительное бдение закончилось тем, что и сэр Генри и ваш покорный слуга оба заснули, сидя в креслах. Впрочем, эта неудача нас не обескуражила, решено было попробовать еще раз. На следующую ночь мы прикрутили фитиль у лампы и сидели, куря папиросу за папиросой, в полном молчании. Время тянулось невероятно медленно, но нас подбадривал тот же азарт, какой бывает у охотника, терпеливо подстерегающего дичь у капкана. Пробило час, два, и мы уже были готовы отчаяться, как вдруг усталости нашей словно не бывало - и я и сэр Генри оба невольно выпрямились. В коридоре послышался скрип половиц.

   Я сказав «однієї-єдиної ночі», але насправді потрібно було дві, бо в першу ми зазнали цілковитої невдачі. Ми сиділи з сером Генрі в його кімнаті майже до третьої години, але нічого, крім бою годинника на сходах, не почули. Це було нестерпно нудне чатування, і закінчилося воно тим, що обидва ми заснули, сидячи в кріслах. На щастя, це нас не розхолодило, і ми вирішили зробити ще одну спробу. Наступної ночі прикрутили гніт у лампі, палили цигарки й сиділи тихо-тихо. Ви не повірите, як повільно спливала година за годиною, проте нам допомагала та напружена терплячість, що її повинен відчувати мисливець, стежачи за пасткою, в яку як, він сподівається, попадеться дичина. Вибило першу годину, другу, у відчаї ми знову майже відмовилися від свого наміру, коли раптом обидва випросталися в своїх кріслах і насторожились, а від утоми не лишилося й сліду. В коридорі під чиїмись кроками зарипіла підлога.

   Крадущиеся шаги поравнялись с нашей комнатой и мало-помалу замерли вдали. Баронет бесшумно открыл дверь. Мы отправились следом за нашей дичью. Она уже успела пройти галерею, а в коридоре была полная темнота. Соблюдая всяческую осторожность, мы дошли до дальнего крыла, и там перед нами промелькнула фигура высокого человека с черной бородой, который на цыпочках, ссутулив плечи, ступал по коридору. Вот он шмыгнул в ту же дверь, свеча на секунду осветила ее, а потом в темный коридор потянулся тоненький желтый луч. Мы двигались к этому лучу, пробуя каждую половицу, прежде чем ступить на нее. Мы были босиком, и все же старые половицы стонали и поскрипывали под тяжестью наших шагов. Мне казалось, что их нельзя не услышать, но, к счастью, Бэрримор действительно туг на ухо, да к тому же он был слишком поглощен своим делом. Добравшись наконец до двери, мы заглянули в комнату. Дворецкий стоял со свечой у окна, почти прижавшись к стеклу лицом, то есть в той же позе, в какой я видел его две ночи назад.

   Ми почули, як ці звуки спочатку порівнялися з нашою кімнатою, а потім завмерли вдалині. Баронет відчинив двері, і ми рушили слідом за невідомим. Він уже проминув галерею, і в коридорі панувала суцільна темрява. Нечутно прокрадаючись уперед, ми нарешті дійшли до другого крила будинку. І саме вчасно, бо встигли ще побачити високого на зріст чоловіка з чорною бородою, який, зсутуливши плечі, пробирався коридором. Потім він увійшов у ті самі двері, що й першого разу, бо свічка спочатку висвітила в темряві їх отвір, далі вони зачинилися, і з кімнати в морок коридору потягнувся один-єдиний жовтий промінчик. Ми з усіма пересторогами просувалися до того промінчика, пробуючи ногами кожну мостину, перш ніж перенести на неї всю нашу вагу. З обережності ми не взулися, але стара підлога все одно потріскувала й рипіла. Іноді здавалося просто неможливим, щоб Беррімор не почув наших кроків. Проте, на щастя, він добре-таки тугий на вухо, до того ж цілком поринув у те, що робив. Коли ми кінець кінцем дісталися до дверей і зазирнули в кімнату, Беррімор стояв біля вікна, тримаючи в руці свічку і майже притулившись обличчям до шибки — точнісінько так, як позаминулої ночі.

   У нас не было заранее разработанного плана действий, но баронет принадлежит к тому сорту людей, для которых решительные поступки кажутся самыми естественными. Он смело вошел в комнату. Бэрримор отскочил от окна, прерывисто переводя дух, и, мертвенно-бледный, дрожа всем телом, стал перед нами. В его темных глазах, горевших на белой маске лица, сквозил ужас. Он растерянно переводил их с меня на сэра Генри.

   Ми не мали заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до числа тих людей, які вважають рішучі вчинки найбільш природними. Він увійшов до кімнати. Беррімор, із свистом вдихнувши повітря, відскочив від вікна і, блідий, як мрець, став перед нами, тремтячи всім тілом. У його темних очах, що блищали на білій масці обличчя й дивилися то на сера Генрі, то на мене, застигли жах і здивування.

   - Бэрримор, что вы здесь делаете?

   — Берріморе, що ви тут робите?

   - Ничего, сэр. - От волнения он едва ворочал языком; свеча дрожала в его руке, бросая на стены и на потолок неровные тени. - Окно, сэр... Я проверяю по ночам, все ли заперты.

   — Нічого, сер. — Хвилювання заважало йому говорити, свічка ходором ходила в його руці, й по стінах металися тіні.

    — Це вікно, сер... Я ходжу вночі й дивлюся, чи всі вони зачинені.

   - Даже на втором этаже?

   — На другому поверсі?

   - Да, сэр, во всем доме.

   — Так сер, усі вікна.

   - Слушайте, Бэрримор, - строго сказал сэр Генри, - мы решили добиться от вас правды, так что чем скорее вы во всем признаетесь, тем лучше. Ну, довольно изворачиваться! Что вам здесь понадобилось?

   — Слухайте, Берріморе,— суворо мовив сер Генрі,— ми вирішили домогтися від вас правди, отож що швидше ми її від вас почуємо, то менше у вас буде неприємностей. Ну, швидше! І без брехні! Що ви робили біля вікна?

   Дворецкий бросил на нас беспомощный взгляд и в полном смятении стиснул руки:

   Дворецький безпорадно подивився на нас і стиснув руки з виглядом людини, що дійшла до останньої межі сумнівів і страждань.

   - Я ничего плохого не делал, сэр! Я только посветил свечкой в окно.

   — Я не робив нічого поганого, сер. Просто тримав свічку біля вікна.

   - А зачем вы светили свечкой в окно?

   — А навіщо ви тримали свічку біля вікна?

   - Не спрашивайте меня, сэр Генри... Не спрашивайте! Клянусь вам, сэр, это не моя тайна, я не могу ее выдать. Если б она касалась только меня, я ничего не стал бы скрывать от вас.

   — Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, а тому я не можу видати її. Якби вона нікого, крім мене, не стосувалась, я розповів би вам усе.

   Вдруг меня осенила неожиданная мысль, и я взял свечу, которая стояла на подоконнике.

   Раптом мені сяйнула несподівана думка, і я взяв свічку з тремтячої руки дворецького.

   - Это, вероятно, условный знак. Сейчас посмотрим, будет ли на него какой-нибудь ответ.

    Я поднес свечку к самому стеклу, так же, как делал Бэрримор, и вгляделся в непроглядный мрак ночи. Луна спряталась за облака, и в первую минуту мне удалось разглядеть только гряду деревьев, оттенявшую мутную ширь болот. И вдруг я торжествующе вскрикнул, увидев в черном квадрате окна крошечную желтую точку, прорезавшую ночную тьму.

   — Чоловік подавав нею сигнал,— сказав я. — Нумо по

    дивимося, чи буде якась відповідь.

    Я підніс свічку до вікна, як робив це Беррімор, і почав вдивлятися в темряву ночі. Місяць сховався за хмарами, і я зміг побачити лише стіну чорних дерев і трохи світлішу пляму пустища. І раптом я радісно скрикнув, бо темну запону ночі прорізала крихітна цятка жовтавого світла й непорушно застигла в нічному мороці, обмеженому прямокутником вікна.

   - Вот, смотрите!

   — Дивіться! — вигукнув я.

   - Нет, нет, сэр!.. - забормотал дворецкий. - Уверяю вас, сэр...

   — Ні, ні, сер, це нічого... нічого не означає! — не витримав дворецький. — Запевняю вас, сер...

   - Перенесите свечу вправо, Уотсон! - крикнул баронет. - Видите? Там огонь тоже передвинулся... Ну, негодяй, вы все еще будете упорствовать? Ведь это сигнал! Признавайтесь: кто ваш сообщник? Что вы замышляете?

   — Ану, поводіть свічкою, Вотсоне! — вигукнув баронет. — Бачите, той вогник також рухається з боку в бік! Ну, негіднику, ви й далі будете заперечувати, що то сигнал? Та не мовчіть! Хто отой ваш спільник, що це за змова?

   Дворецкий бросил на него явно вызывающий взгляд:

   Обличчя дворецького набуло відверто зухвалого виразу.

   - Это мое дело, вас оно не касается. Я ничего не скажу.

   — Це моя справа, вас вона не стосується. І нічого я вам не скажу.

   - Тогда можете считать себя уволенным.

   — В такому разі ви в мене вже не служите.

   - Слушаю, сэр. Видно, ничего не поделаешь.

   — Дуже добре, сер. Якщо так треба, то нехай.

   - Я выгоню вас с позором! Стыдитесь! Наши предки больше ста лет жили вместе под одной кровлей, а вы замыслили какой-то заговор против меня.

   — І ви себе зганьбили. Їй-право, вам повинно бути соромно. Ваш рід жив разом з моїм під оцим дахом понад сто років і ось тепер ви в якійсь чорній змові проти мене.

   - Нет, нет, сэр! Не против вас!

    Эти слова произнес женский голос, и, оглянувшись, мы увидели в дверях насмерть перепуганную миссис Бэрримор, которая своей бледностью могла поспоришь с мужем. Эта грузная женщина в нижней юбке и в шали могла бы произвести весьма комическое впечатление, если б не ужас, написанный у нее на лице.

   — Ні, ні, сер, не проти вас! — почувся жіночий голос, і місіс Беррімор, ще переляканіша і блідіша, ніж її чоловік, з'явилася у дверях. Ця дебела жінка з накинутою на плечі шаллю і в спідниці могла б здатися смішною, якби не переживання, написані на її обличчі.

   - Нас рассчитали, Элиза. Вот чем все кончилось!.. Пойди уложи вещи, - сказал Бэрримор.

   — Ми повинні їхати звідси. Ось чим усе закінчилося. Можеш пакувати речі,— мовив дворецький.

   - Джон, Джон! До чего же я тебя довела!.. Это все моя вина, сэр Генри. Он только ради меня на это пошел... ради одной меня!

   — О Джоне, Джоне, до чого я тебе довела! Це я винна, сер Генрі, в усьому винна тільки я. Він пішов на це заради мене і тому, що я його попросила.

   - Так говорите же! В чем тут дело?

   — Та кажіть же все відверто! В чому справа?

   - Мой несчастный брат погибает от голода на болотах. Не можем же мы допустить, чтобы он умер у самых наших дверей! Джон подает ему знак, что еда приготовлена, а он показывает, куда ее принести.

   — Мій нещасний брат сидить голодний у пустищі. Ми не можемо дати йому померти біля самісінького нашого порога. Світло у вікні є сигналом, що їжу для нього приготовлено, а отой його вогник показує місце, куди її треба принести.

   - Значит, ваш брат и есть тот...

   — Отже, ваш брат і є той...

   - ...беглый каторжник, сэр... убийца Селден.

   — В'язень-утікач, сер... злочинець Селден.

   - Это все правда, сэр, - подтвердил Бэрримор. - Я вам сказал, что не могу открыть чужую тайну, а теперь вы сами все услышали, и теперь вы знаете, что против вас мы ничего не замышляли.

   — Це правда, сер,— підтвердив Беррімор. — Я сказав вам, що таємниця належить не мені, і тому я не можу її вам відкрити. Але тепер ви все почули самі й знаєте, що ніякої змови проти вас немає.

   Так вот как разъяснились эти загадочные ночные путешествия со свечой! Мы с сэром Генри в изумлении смотрели на миссис Бэрримор. Неужели эта флегматичная почтенная женщина - той же крови, что и один из самых страшных преступников, которых знает наша страна?

   Отак було пояснено загадкові нічні мандри й світло свічки біля вікна. Ми з сером Генрі здивовано втупились у місіс Беррімор. Невже ця флегматична поважна жінка тієї ж крові, що й один з найлихіших злочинців у нашій країні?

   - Да, сэр, моя девичья фамилия Селден, он мой младший брат. Мы избаловали его с детских лет, потакали ему во всем, вот он и уверился, будто ему все дозволено, будто мир существует только для его удовольствия. Потом подрос, попал в дурную компанию, и словно бес вселился в нашего мальчика. Он разбил материнское сердце и смешал наше имя с грязью. А чем дальше, тем хуже и хуже - от одного преступления к другому. Что его спасло от виселицы? Только милость божия. Но для меня, сэр, он остается все тем же маленьким кудрявым мальчуганом, с которым я играла, которого нянчила как старшая сестра. Поэтому он и убежал из тюрьмы - знал, что я здесь и что мы не откажемся помочь ему. Когда он приплелся сюда ночью, усталый, голодный, а погоня - по пятам, что нам оставалось делать? Мы впустили его, накормили, помогли всем, чем можно. Потом приехали вы, сэр, и он решил, что лучше переждать на болотах, пока суматоха не уляжется, и с тех пор скрывается там. А мы проверяем через ночь, не ушел ли, светим ему в окно, и, если он отвечает, мой муж носит на условленное место хлеб и мясо. Каждый день надеемся - может, ушел, но пока он здесь, мы его не бросим. Я женщина верующая, лгать вам не стану. Если тут есть что дурное, так муж ни в чем не виноват: он пошел на это только ради меня.

   — Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, а він мій менший брат. Надто вже ми мазали його зверху пирогом, коли він був малий, надто в усьому йому потурали, от він і дійшов думки, що світ створено задля його втіхи і можна виробляти в ньому все, що заманеться. Потім підріс, знайшов собі поганих товаришів і наче злий біс у нього вселився — він розбив серце матері й виваляв наше ім'я в багнюці. Від злочину до злочину він опускався дедалі нижче, і тільки ласка Божа врятувала його від шибениці, але для мене, сер, він завжди залишався маленьким кучерявим хлопчиком, якого я бавила і з яким гралася як старша сестра. Ось чому він і втік з тюрми, сер. Знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він однієї ночі приволікся сюди, стомлений і голодний, а стражники насідали йому на п'яти, що ми мали робити? Ми впустили його, нагодували, доглядали його. Потім приїхали ви, сер, і брат вирішив, що йому буде безпечніше в пустищі, ніж десь інде, поки його ловитимуть, отож він і зараз там ховається. А ми через ніч перевіряємо, чи він не пішов з цих місць, світячи у вікно, і якщо одержуємо відповідь, мій чоловік несе йому хліб і м'ясо. Кожного дня сподіваємося, що він зник, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Я сказала вам усю правду, бо я чесна християнка, і ви розумієте: якщо в цій справі хтось і винен, то зовсім не мій чоловік, а я, адже все, що він робив, він робив заради мене.

   Она говорила с таким чувством, что ей нельзя было не поверить.

   Жінка говорила з такою щирістю, що їй не можна було не повірити.

   - Это правда, Бэрримор?

   — Це правда, Берріморе?

   - Да, сэр Генри. Все до последнего слова правда.

   — Так, сер Генрі. Все до останнього слова.

   - Ну что ж, я не стану вас осуждать за преданность жене. Забудьте то, что я вам говорил. Идите оба к себе, а утром мы обсудим все как следует.

   — Що ж, я не можу дорікати вам за те, що ви допомагали своїй дружині. Забудьте те, що я вам сказав. Ідіть тепер обоє до себе, а про цю справу ми ще поговоримо вранці.

   Когда они ушли, мы снова посмотрели в окно. Сэр Генри открыл его настежь, и в лицо нам пахнуло холодным ночным ветром. Далеко в непроглядной тьме все еще мерцал крошечный желтый огонек.

   Коли вони пішли, ми знову подивилися у вікно. Сер Генрі розчинив його навстіж, і холодний нічний вітер повіяв нам в обличчя. Далеко в непроглядній темряві все ще світилася крихітна цяточка жовтавого вогника.

   - Удивляюсь, как, он не боится! - сказал сэр Генри.

   — Дивуюсь, як він не боїться,— мовив сер Генрі.

   - Огонь, вероятно, только отсюда и видно.

   — Вогник, мабуть, горить у такому місці, що його видно тільки звідси.

   - Может быть. Как по-вашему, где это?

   — Цілком може бути. Де це, на вашу думку?

   - Где-нибудь около гранитных столбов.

   — Здається, десь на пагорбі з роздвоєною вершиною.

   - Мили две, не больше?

   — Милі за дві звідси.

   - И того не будет.

   — Навіть менше.

   - Да, если Бэрримор носил туда еду, значит, недалеко. И он ждет сейчас, что к нему придут на его огонек. Нет, Уотсон, я пойду и поймаю этого изверга!

   — Атож, якщо Беррімор носив туди їжу, то недалеко. А він чекає, цей негідник, біля своєї свічки. Їй-Богу, Вотсоне, я піду і впіймаю його!

   Та же самая мысль мелькнула и у меня. Ведь Бэрриморы не сделали нас соучастниками - мы заставили их выдать свою тайну. Этот человек опасен для общества. Такого, как он, нельзя ни жалеть, ни оправдывать. Мы должны воспользоваться представившейся нам возможностью, чтобы вернуть его туда, где он уже никому не повредит. В противном случае за нашу оплошность поплатятся другие - например, Стэплтоны, на которых он может напасть в любую ночь. Я думаю, что именно эта мысль подбивала сэра Генри на такой смелый поступок.

   Така сама думка сяйнула й мені. Адже Беррімори не довірили нам своєї таємниці. Ми вирвали її у них силоміць. Цей чоловік небезпечний для суспільства, він страшенний негідник, його не можна ні пожаліти, ні простити. Ми тільки виконаємо свій обов'язок, якщо скористаємося з нагоди повернути його туди, де він нікому не зможе заподіяти шкоди. Якщо ж ми нічого не зробимо, то від такого запеклого злочинця неминуче потерплять інші. Приміром, будь-якої ночі він може напасти на Степлтонів — сама думка про це, мабуть, і викликала в сера Генрі таке нестримне бажання піти на цей сміливий вчинок.

   - Я пойду с вами.

   — Я з вами,— сказав я.

   - Тогда возьмите револьвер и наденьте башмаки. Надо торопиться, не то он потушит огонь и скроется.

   — Тоді візьміть револьвер і взуйтеся. Що швидше ми підемо, то краще, бо той тип може загасити свічку й зникнути.

   Не прошло и пяти минут, как мы уже быстро шли по темной аллее, прислушиваясь к монотонному вою осеннего ветра и шороху осыпающихся листьев. В воздухе стоял пряный запах гнили и сырости. Луна лишь изредка показывалась из-за туч, тянувшихся по небу, а как только мы вышли на болото, заморосил мелкий дождь. Желтый огонек по-прежнему мерцал впереди.

   Не минуло й п'яти хвилин, як ми вже вирушили в похід. В темній алеї нас зустріло сумовите завивання осіннього вітру, і ледь чутно шурхотіло листя, що облітало з дерев. Нічне повітря було важке від запаху вільгості й прив'ядання. Коли-не-коли з-за хмар, що бігли по небу, ненадовго визи-рав місяць, і як тільки ми вийшли в пустище, посіявся дрібний дощ. Вогник все ще світився попереду.

   - А вы что-нибудь прихватили с собой? - спросил я.

   — Ви озброєні? — спитав я.

   - Да, хлыст.

   — Маю мисливський хлист.

   - Давайте действовать быстро, чтобы не дать ему опомниться и оказать сопротивление, - ведь он, говорят, отчаянный. Захватим его врасплох.

   — Треба швидко обійти його й накинутися з двох боків, бо, кажуть, він відчайдушний хлопець. В такий спосіб ми захопимо його зненацька й скрутимо, перш ніж він встигне вчинити нам опір.

   - Слушайте, Уотсон! - вдруг заговорил баронет. - А что бы сказал об этом Холмс? Помните? "Ночное время, когда силы зла властвуют безраздельно..."

   — Слухайте, Вотсоне,— мовив баронет,— а що сказав би з цього приводу Холмс? Пам'ятаєте: «в темні години сили зла бувають наймогутніші»?

   И, словно в ответ на его слова, где-то вдали, на мрачных просторах болот, возник тот странный звук, который так поразил меня несколько дней назад около Гримпенской трясины. Ветер донес до нас сначала глухое ворчание, а потом рев, мало-помалу перешедший в тоскливый вой. Эти дикие, грозные звуки повторялись в той же последовательности раз за разом, наполняя собой воздух. Баронет схватил меня за рукав, и я даже в темноте разглядел, какой мертвенной бледностью покрылось его лицо.

   І наче у відповідь на ці слова десь на безмежних похмурих просторах пустища раптом виник той дивний звук, який я вже чув біля великої Грімпенської трясовини. Крізь нічне безгоміння він долинув до нас разом із вітром — спочатку це було протяжливе глухе гарчання, яке перейшло невдовзі в несамовите виття, а далі в тужливий стогін, після чого все затихло. Цей звук — різкий, дикий і загрозливий — повторювався знову й знову, наповнюючи повітря трепетом. Баронет схопив мене за рукав, і навіть у темряві видно було, як зблідло в нього обличчя.

   - Боже мой, Уотсон, что это?

   — Боже мій, що це, Вотсоне?

   - Не знаю. Говорят, что такие звуки не редкость на болотах. Я уже слышал их.

   — Не знаю. Тут, у пустищі, такі звуки бувають. Я вже їх чув.

   Вой снова замер, наступила полная тишина. Мы стояли, напряженно прислушиваясь, но больше ничто не нарушало окружающего нас безмолвия.

   Нарешті виття припинилося зовсім, і нас обгорнула могильна тиша. Якийсь час ми стояли, напружено вслухаючись, але нічого більше не почули.

   - Уотсон, - сказал баронет, - это выла собака.

   — Вотсоне,— мовив баронет,— це вив собака.

   Кровь похолодела у меня в жилах, ибо голос сэра Генри дрогнул от ужаса.

   Кров похолола у мене в жилах — голос сера Генрі здригнувся, а це означало одне: його опанував раптовий жах.

   - Как они объясняют этот звук? - спросил он.

   — Як вони пояснюють цей звук? — спитав він.

   - Кто?

   — Хто?

   - Здешние жители.

   — Місцеві жителі.

   - Но ведь это совершенно невежественные люди! Не все ли вам равно, как они его объясняют?

   — Ну, вони ж зовсім темні люди. Хіба вам не байдуже, як вони його пояснюють?

   - Уотсон, скажите мне, что они говорят об этом?

   — Ні, Вотсоне, я хочу знати, що вони кажуть про цей звук.

   Минуту я колебался, но вопрос был поставлен так, что отмолчаться мне не удалось.

   Якусь мить я вагався, але уникнути відповіді було неможливо.

   - Они говорят, что это воет собака Баскервилей.

   — Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

   Сэр Генри застонал.

   Сер Генрі застогнав і на кілька хвилин замовк.

   - Да, так может выть только собака, - сказал он после долгого молчания, - но она где-то далеко, в той стороне.

   — Це таки вив собака,— озвався він нарешті,— але був він далеко, за кілька миль звідси, як на мене, то десь отам.

   - Я не могу определить, откуда шел этот вой.

   — Важко сказати, звідки линуло це виття.

   - Его принесло ветром. А где Гримпенская трясина? Вон там?

   — Його принесло до нас вітром. А велика Грімпенська трясовина в тому боці?

   - Да.

   — Так, у тому.

   - Так оттуда он и шел. Бросьте, Уотсон! Вы же сами думаете, что это выла собака. Я не ребенок. Не бойтесь сказать мне правду.

   — Ну, там і вило. Слухайте, Вотсоне, а самі ви хіба не думаєте, що вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

   - В тот раз со мной был Стэплтон. Он говорит, что так кричат какие-то птицы.

   — Коли я останній раз чув цей звук, зі мною був Степлтон. Він каже, що це, можливо, крик якогось невідомого птаха.

   - Нет, это собака. Боже мой! Неужели во всех этих небылицах есть хоть доля правды? Неужели мне угрожает какая-то неведомая опасность? Вы не верите в это, Уотсон?

   — Ні, ні, це був собака. Боже мій, невже в усіх цих легендах є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви ж не вірите в це, Вотсоне?

   - Нет, нет!

   — Ні, не вірю.

   - А все-таки одно дело - смеяться над такими глупостями в Лондоне и совсем другое - слышать этот вой, стоя в темноте на болотах. А мой дядя? Ведь около его тела нашли собачьи следы. Все одно к одному. Я далеко не трус, Уотсон, но у меня кровь стынет в жилах от этих звуков. Потрогайте мою руку.

   — А проте одне діло сміятися з цього приводу в Лондоні і зовсім інше — стояти тут у пустищі й слухати це жахливе виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли сліди собачих лап. Все збігається. Не думаю, що я боягуз, Вотсоне, але від цього виття кров, здається, замерзла у мене в жилах. Ось помацайте мою руку.

   Она была холодна, как мрамор.

   Вона була холодна як мармур.

   - Ничего, завтра все пройдет.

   — Завтра з вами все буде гаразд.

   - Нет, этого воя мне никогда не забыть. Что же нам теперь делать?

   — Цього виття мені довіку не забути. Що ж нам робити?

   - Повернем домой?

   — Повернімо назад?

   - Ни за что! Ловить этого негодяя так ловить. Мы с вами охотимся за каторжником, а чудовищная собака, наверно, охотится за нами. Пойдемте, Уотсон! Пусть все исчадия ада ринутся сюда на болота, все равно отступать нельзя.

   — Нізащо в світі! Ми вийшли з дому, щоб упіймати цього типа, і не відступимо. Ми з вами полюємо на каторжника, а він, цілком імовірно, полює на нас. Ходімо, Вотсоне. Доведемо справу до кінця, навіть якщо все пекельне кодло казитиметься тут у цьому пустищі!

   Спотыкаясь на каждом шагу, мы медленно двинулись дальше. И справа и слева от нас громоздились неясные в темноте очертания скалистых холмов. Впереди по-прежнему маячил маленький желтый огонек. Нет ничего обманчивее расстояния в кромешной тьме. Огонек мерцал то у самого горизонта, то всего в нескольких шагах от нас. Но наконец мы разглядели источник света и поняли, что теперь до него недалеко. Это была оплывшая свечка, вставленная в расселину между камнями, которые защищали ее от ветра и от посторонних глаз, оставляя открытой только с той стороны, где был Баскервиль-холл. Наше приближение скрывал большой гранитный валун. Мы притаились за ним и осторожно выглянули наружу. Странно было видеть эту одинокую свечу среди болот! Желтый язычок пламени, отсвечивающий на камнях, - и ни признака жизни вокруг.

   Спотикаючись у темряві, ми повільно рушили далі між скелястих пагорбів, чорні обриси яких звідусюди оточували нас, прямуючи на жовту цяточку, що вперто горіла попереду. Немає нічого більш оманливого, ніж відстань до світла в непроглядній темряві ночі, і тому нам часом здавалося, що вогник то десь далеко аж на обрії, то за кілька кроків від нас. Але ми нарешті побачили, звідки струмує світло, і зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. У глибокій розколині горіла опливла свічка, яку було поставлено так, щоб стінки розколини захищали її від вітру і щоб її нізвідки, крім як з боку баскервільського замку, не було видно. Ховаючись за гранітним валуном, ми підійшли ще ближче і глянули поверх нього на сигнальний вогник. Дивно було бачити самотню свічку, що горіла посеред пустища, де не відчувалося ніяких ознак життя — один лише язичок жовтого вогника і його відсвіт на кам'яних стінках розколини.

   - Что же теперь делать? - прошептал сэр Генри.

   — Що будемо робити? — прошепотів сер Генрі.

   - Подождем здесь. Он, вероятно, где-нибудь поблизости. Может быть, сейчас покажется.

   — Почекаємо тут. Утікач повинен бути недалеко від світла. Подивимось, може, він десь вигулькне.

   Я не успел договорить, как мы увидели его. В расселине, где горела свеча, появилось страшное, изборожденное следами пагубных страстей лицо, в котором не было ничего человеческого. Такое лицо, облепленное грязью, заросшее щетиной, все в космах спутанных волос, вполне могло бы быть у одного из тех дикарей, которые жили когда-то на склонах этих холмов. Огонек свечи отражался в хитрых маленьких глазках, злобно бегавших по сторонам, точно глаза зверя, заслышавшего в темноте шаги охотников.

   Ледве я встиг вимовити ці слова, як ми з сером Генрі побачили його. Над скелею, в розколині якої горіла свічка, з'явилося бридке жовте обличчя, пооране слідами мерзенних пристрастей,— жахливе обличчя, позбавлене всього людського. Заляпане грязюкою, заросле щетиною, закрите пасмами сплутаного волосся, таке обличчя цілком могло б належати одному з тих стародавніх дикунів, які колись жили в печерах на схилах тутешніх пагорбів. Вогник свічки відбивався в маленьких хитрих очицях, які люто зиркали то праворуч, то ліворуч, наче в дикого підступного звіра, що почув у темряві кроки мисливця.

   Что-то, вероятно, возбудило его подозрение. То ли у них с Бэрримором был какой-то неизвестный нам условный знак, то ли он почувствовал, что дело неладно, но я сразу подметил следы страха на его отвратительной физиономии. Он мог каждую секунду погасить свечу и скрыться в темноте. Я выбежал вперед, сэр Генри за мной. Каторжник с воплем швырнул в нас камнем, который разлетелся на куски, ударившись рядом о валун. Я успел только разглядеть, что он приземистый, широкоплечий. К счастью, в эту минуту из-за туч показалась луна. Мы кинулись вверх по холму, а каторжник мчался по другому его склону, с ловкостью горного козла прыгая по камням. Удачный выстрел мог бы ранить его, но я захватил с собой револьвер только для защиты, а не для того, чтобы стрелять в спину невооруженному человеку.

   Щось, очевидно, викликало у втікача підозру. Чи то у них з Беррімором був умовний знак, якого ми з сером Генрі не подали, чи то цей чоловік з якихось інших причин дійшов думки, що не все гаразд, але на його лютому обличчі я виразно помітив сліди страху. Будь-якої миті він міг загасити свічку й зникнути в темряві. А тому я стрибнув уперед, це саме зробив і сер Генрі. Каторжник верескливо лайнувся і пожбурив у нас каменюкою, яка розлетілася на скалки, вдарившись об наш гранітний валун. Я мигцем побачив його присадкувату кремезну постать, коли він схопився на ноги й пустився навтіки. На щастя, в цю хвилину з-за хмар викотився місяць. Ми кинулися вгору по схилу, а каторжник у цей час щодуху мчав уже з іншого боку пагорба, стрибаючи з каменя на камінь із спритністю гірського цапа. Влучним пострілом можна було б зупинити його, але я взяв з собою револьвер тільки для захисту, якщо на мене буде вчинено напад, а не для того, щоб стріляти в неозброєну людину, яка до того ж тікає геть.

   И я и сэр Генри были неплохие бегуны, однако мы вскоре поняли, что нам не догнать его. Он долго виднелся впереди, освещенный ярким лунным светом, и наконец почти исчез, превратившись в маленькую точку, быстро движущуюся по склону отдаленного холма. Расстояние между нами все увеличивалось. Наконец мы окончательно выбились из сил, сели на камни и стали смотреть вслед его удаляющейся фигуре.

   Я і сер Генрі непогані бігуни і перебуваємо в досить добрій формі, але ми швидко зрозуміли, що втікача нам не наздогнати. І в місячному світлі ми ще довго бачили його, поки він не перетворився на малесеньку цятку, що моторно рухалася між валунів на схилі далекого пагорба. Ми бігли й бігли, аж зовсім засапалися, проте відстань між нами і каторжником щодалі збільшувалася. Нарешті ми зупинилися, сіли, ледве переводячи подих, на два камені і почали спостерігати, як утікач зникає вдалині.

   И вот тут-то произошло нечто странное и совершенно неожиданное. Мы уже поднялись, решив оставить бесполезную погоню. Луна была справа от нас; неровная вершина гранитного столба четко вырисовывалась на фоне ее серебряного диска. И на этом столбе я увидел человеческую фигуру, стоявшую неподвижно, словно статуя из черного дерева. Не думайте. Холмс, что это была галлюцинация. Я, как никогда, мог положиться на свое зрение! Насколько мне удалось разглядеть, это был высокий, худой человек. Он стоял, чуть расставив ноги, скрестив руки на груди, опустив голову, и словно в раздумье смотрел на царство торфа и гранита, которое лежало перед ним. Вот таким и представляется мне дух здешних болот! Это был не каторжник. Он стоял далеко от места, где тот скрылся, да и ростом он был выше. Вскрикнув от неожиданности, я повернулся к баронету и схватил его за руку. Секунды, которая понадобилась мне на это, было достаточно - человек исчез. Острая вершина гранитного столба по-прежнему врезалась в лунный диск, но неподвижной, безмолвной фигуры на ней уже не было.

   І саме в цю хвилину трапилося найдивовижніше і найнесподіваніше. Вважаючи подальшу погоню безнадійною, ми вже встали, щоб повернути додому. Місяць низько висів над пустищем праворуч від нас, і на нижньому краї його срібного кружала чітко вимальовувалася зубчаста гранітна вершина пагорба. І на тій вершині я побачив темну, наче з чорного дерева, людську постать, що окреслилася на блискучому місячному тлі. Не подумайте, Холмсе, що то була галюцинація. Запевняю вас, ніколи в житті я нічого не бачив більш виразно. Наскільки я можу судити, це був високий на зріст худорлявий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши на грудях руки і похиливши голову,— так, наче поринув у роздуми, дивлячись на величезну торф'яну й гранітну пустелю, що розляглася перед нами. Можливо, то з'явився сам дух цього моторошного місця. Це був не каторжник, бо перебував надто далеко від пагорба, на якому той зник. Крім того, він був значно вищий на зріст. Скрикнувши від здивування, я показав на нього баронету, але протягом тієї миті, коли я відвів очі, щоб схопити сера Генрі за руку, невідомий зник. Гостра вершина пагорба, як і перше, врізалася в нижній край місячного кола, та мовчазної непорушної постаті на ній уже не було.

   Я сразу же решил, что надо пойти туда и осмотреть этот столб, но он стоял довольно далеко от нас, а баронету было не до приключений - он все еще не мог успокоиться после страшного воя, напомнившего ему о мрачном семейном предании. К тому же сам он ничего не видел, и, следовательно, его не могло взволновать это странное зрелище.

    - Наверно, часовой. Со времени побега болота так и кишат ими, - сказал он.

    Возможно, что сэр Генри был прав, но мне так хотелось окончательно убедиться в этом! Сегодня мы дадим знать принстаунским властям, где скрывается беглый каторжник. Но все-таки жалко, что нам не удалось поймать его самим и с торжеством водворить обратно в тюрьму! Таковы события последней ночи, и вы, дорогой Холмс, должны признать, что вам представлен полный отчет о них. Большая часть моих рассказов, конечно, не имеет никакого отношения к нашему делу, но я считаю нужным сообщать в своих письмах все факты - выбирайте из них те, которые сослужат вам службу. Кое-какие успехи у нас все же есть. Мы узнали теперь всю подоплеку поведения Бэрриморов, а это значительно прояснило обстановку. Но тайна торфяных болот, тайна их странных обитателей остается по-прежнему неразгаданной. Может быть, в следующем письме мне удастся немного приоткрыть над ней завесу. А лучше всего было бы, если б вы приехали сюда сами.

   Я хотів був піти в тому напрямку і оглянути пагорб, але він був досить далеко. Що стосується баронета, то він ще не встиг заспокоїтись від страхітливого виття, яке нагадало йому про похмуру родинну легенду, і аж ніяк не схильний був до нових пригод. Він не бачив цього самотнього чоловіка на скелястій вершині пагорба і не міг відчути, яке нервове збудження викликала в мені його дивна поява і владний вигляд. «Певно, стражник,— сказав він. — їх у пустищі повно, відколи втік цей тип». Можливо, сер Генрі має рацію, проте мені хочеться дістати додаткові докази цього. Ми маємо намір повідомити сьогодні в прінстаунську тюрму, де їм слід шукати втікача, і неймовірно шкодуємо, що нам не пощастило схопити його, щоб з тріумфом повернути, уже як свого бранця, на старе місце. Отакі події відбулися минулої ночі, і ви, дорогий Холмсе, повинні визнати, що я вчинив добре, надіславши вам такий звіт. Багато з того, про що я вам розповів, не має до справи ніякого стосунку, але я добре розумію одне: найкраще, що я можу зробити,— це повідомити вам усі факти і дати вам можливість самому вибрати ті, які будуть вам найбільш корисні й допоможуть зробити необхідні висновки. А деякі успіхи у нас, безперечно, є. Що стосується Берріморів, то ми з'ясували спонукальні мотиви їхньої поведінки, а це значно спростило ситуацію. Проте пустище з його таємницями та дивними мешканцями залишається таким же незбагненним, як і раніше. Можливо, в наступному листі мені пощастить пролити трохи світла на все це. А найкраще було б, якби ви приїхали до нас. І хоч би там що, а за кілька днів я напишу вам знову».

Text from lib.ru