Аліса в Країні Чудес

Приключения Алисы в стране чудес

Червневий південь золотий,
 Ріки сяйливе скло,
 В дрібних долоньках дітвори
 Пручається весло,
 І течією нас аж ген
 Від дому віднесло.

    Июльский полдень золотой
     Сияет так светло,
     В неловких маленьких руках
     Упрямится весло,
     И нас теченьем далеко
     От дома унесло.

Безжальні! В час, як червень нас
 Спекотою повив,
 Тоді, коли понад усе
 Здрімнути я б волів, -
 Вам зажадалося, щоб я
 Вам казку оповів!

    Безжалостные! В жаркий день,
     В такой сонливый час,
     Когда бы только подремать,
     Не размыкая глаз,
     Вы требуете, чтобы я
     Придумывал рассказ.

І квапить Перша: «Не барись!
 Розкажеш казку! Згода ?»
 А Друга: «Щоб у казці тій
 Були чудні пригоди!»
 А Третя всіх перебива,
 Бо нетерпляча зроду.

    И Первая велит начать
     Его без промедленья,
     Вторая просит: ``Поглупей
     Пусть будут приключенья''.
     А Третья прерывает нас
     Сто раз в одно мгновенье.

Та ось мовчанка залягла,
 І, наче уві сні,
 Нечутно дівчинка іде
 В країні чарівній,
 І бачить силу дивних див
 В підземній глибині.

    Но вот настала тишина,
     И, будто бы во сне,
     Неслышно девочка идет
     По сказочной стране
     И видит множество чудес
     В подземной глубине.

Гай-гай!.. Уяви джерело
 Вже струменем не б'є.
 «Кінець опісля розкажу -
 Ось слово вам моє!»
 «Опісля, - всі кричать гуртом,
 За хвилю настає!..»

    Но ключ фантазии иссяк --
     Не бьет его струя.
     -- Конец я после расскажу,
     Даю вам слово я!
     -- Настало после! -- мне кричит
     Компания моя.

Снується нитка спроквола
 Моєї диво-казки,
 Вже й сонечко ясне сіда -
 Доходить до розв'язки...
 Гайда додому, день погас
 І ніч вдягає маски.

    И тянется неспешно нить
     Моей волшебной сказки,
     К закату дело, наконец,
     Доходит до развязки.
     Идем домой. Вечерний луч
     Смягчил дневные краски.

Алісо, казку давніх днів
 Сховай до сивини
 В тім тайничку, де бережеш
 Дитячі любі сни,
 Немов прочанин квітку з піль
 Своєї сторони!

    Алиса, сказку детских дней
     Храни до седины
     В том тайнике, где ты хранишь
     Младенческие сны,
     Как странник бережет цветок
     Далекой стороны.

   Розділ перший

   Глава I.

   Униз і вглиб кролячою норою

   ВНИЗ ПО КРОЛИЧЬЕЙ HOPE

   Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

    - Чого варта книжка без малюнків та розмов? - зітхнула Аліса.

   Алисе наскучило сидеть с сестрой без дела на берегу реки; разок-другой она заглянула в книжку, которую читала сестра, но там не было ни картинок, ни разговоров. -- Что толку в книжке, -- подумала Алиса, -- если в ней нет ни картинок, ни разговоров?

   Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток - це ж бо така втіха сплести собі з них віночок...

   Она сидела и размышляла, не встать ли ей и не нарвать ли цветов для венка; мысли ее текли медленно и несвязно -- от жары ее клонило в сон. Конечно, сплести венок было бы очень приятно, но стоит ли ради этого подыматься? Вдруг мимо пробежал кролик с красными глазами.

   Аж тут повз неї промайнув Кролик - білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

    - Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

    (Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику. Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін - і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

   Конечно, ничего удивительного в этом не было. Правда, Кролик на бегу говорил: -- Ах, боже мой! Я опаздываю. Но и это не показалось Алисе особенно странным. (Вспоминая об этом позже, она подумала, что ей следовало бы удивиться, однако в тот миг все казалось ей вполне естественным). Но, когда Кролик вдруг вынул часы из жилетного кармана и, взглянув на них, помчался дальше, Алиса вскочила на ноги. Ее тут осенило: ведь никогда раньше она не видела кролика с часами, да еще с жилетным карманом в придачу! Сгорая от любопытства, она побежала за ним по полю и только-только успела заметить, что он юркнул в нору под изгородью.

   Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.

   В тот же миг Алиса юркнула за ним следом, не думая о том, как же она будет выбираться обратно.

   Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася - так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

   Нора сначала шла прямо, ровная, как туннель, а потом вдруг круто обрывалась вниз. Не успела Алиса и глазом моргнуть, как она начала падать, словно в глубокий колодец.

   Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі. Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, - але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» - та ба! - виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

   То ли колодец был очень глубок, то ли падала она очень медленно, только времени у нее было достаточно, чтобы прийти в себя и подумать, что же будет дальше. Сначала она попыталась разглядеть, что ждет ее внизу, но там было темно, и она ничего не увидела. Тогда она принялась смотреть по сторонам. Стены колодца были уставлены шкафами и книжными полками; кое-где висели на гвоздиках картины и карты. Пролетая мимо одной из полок, она прихватила с нее банку с вареньем. На банке написано ``АПЕЛЬСИНОВОЕ'', но увы! она оказалась пустой. Алиса побоялась бросить банку вниз -- как бы не убить кого-нибудь! На лету она умудрилась засунуть ее в какой-то шкаф.

   - Овва! - чудувалася Аліса. - Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)

   -- Вот это упала, так упала!--подумала Алиса.--Упасть с лестницы теперь для меня пара пустяков. А наши решат, что я ужасно смелая. Да свались я хоть с крыши, я бы и то не пикнула. Вполне возможно, что так оно и было бы.

   Униз, униз, униз... От би падати так до безкінечності!

    - Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? - міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

    (Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода хизуватися знаннями - слухати нікому! - а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)

    - Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

    (Аліса уявлення не мала, що таке "широта" й "довгота", але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо.)

   А она все падала и падала. Неужели этому не будет конца? -- Интересно, сколько миль я уже пролетела? -- сказала Алиса вслух. -- Я, верно, приближаюсь к центру земли. Дайте-ка вспомнить... Это кажется, около четырех тысяч миль вниз. Видишь ли, Алиса выучила кое-что в этом роде на уроках в классной, и, хоть сейчас был не самый подходящий момент демонстрировать свои познания -- никто ведь ее не слышал, -- она не могла удержаться. -- Да так, верно, оно и есть, -- продолжала Алиса. -- Но интересно, на какой же я тогда широте и долготе? Сказать по правде, она понятия не имела о том, что такое широта и долгота, но ей очень нравились эти слова. Они звучали так важно и внушительно!

   Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

    - А що, як я провалюся наскрізь*? Ото буде кумедно - вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).

    - І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?" - Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б?)

    - Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано...

   Помолчав, она начала снова: -- А не пролечу ли я всю землю насквозь? Вот будет смешно! Вылезаю -- а люди вниз головой! Как их там зовут?.. Антипатии, кажется... В глубине души она порадовалась, что в этот миг ее никто не слышит, потому что слово это звучало как-то не так. -- Придется мне у них спросить, как называется их страна. ``Простите, сударыня, где я? В Австралии или в Новой Зеландии?'' И она попробовала сделать реверанс. Можешь себе представить реверанс в воздухе во время падения? Как, по-твоему, тебе бы удалось его сделать? -- А она, конечно, подумает, что я страшная невежда! Нет, не буду никого спрашивать! Может, увижу где-нибудь надпись!

   Униз, униз, униз... Знічев'я Аліса знову заговорила:

    - Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна - це кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти - близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише... чи їдять коти кротів?

    Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:

    "Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?.."

    Часом виходило щось таке:

    "Чи їдять кроти котів?..", бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: "Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?"

    Коли це враз - гу-гуп! - і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

   А она все падала и падала. Делать нечего--помолчав, Алиса снова заговорила. -- Дина будет меня сегодня весь вечер искать. Ей без меня так скучно! Диной звали их кошку. -- Надеюсь, они не забудут в полдник налить ей молочка... Ах, Дина, милая, как жаль, что тебя со мной нет. Правда, мышек в воздухе нет, но зато мошек хоть отбавляй! Интересно, едят ли кошки мошек? Тут Алиса почувствовала, что глаза у нее слипаются. Она сонно бормотала: -- Едят ли кошки мошек? Едят ли кошки мошек? Иногда у нее получалось: -- Едят ли мошки кошек? Алиса не знала ответа ни на первый, ни на второй вопрос, и потому ей было все равно, как их ни задать. Она почувствовала, что засыпает. Ей уже снилось, что она идет об руку с Диной и озабоченно спрашивает ее: -- Признайся, Дина, ты когда-нибудь ела мошек? Тут раздался страшный треск. Алиса упала на кучу валежника и сухих листьев.

   Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори - там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини - Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

    - Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

    Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

   Она ничуть не ушиблась и быстро вскочила на ноги. Взглянула наверх -- там было темно. Перед ней тянулся другой коридор, а в конце его мелькнул Белый Кролик. Нельзя было терять ни минуты, и Алиса помчалась за ним следом. Она слышала, как исчезая за поворотом, Кролик произнес: -- Ах, мои усики! Ах, мои ушки! Как я опаздываю! Повернув за угол, Алиса ожидала тут же увидеть Кролика, но его нигде не было. А она очутилась в длинном низком зале, освещенном рядом ламп, свисавших с потолка.

   Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

   Дверей в зале было множество, но все оказались заперты. Алиса попробовала открыть их -- сначала с одной стороны, потом с другой, но, убедившись, что ни одна не поддается, она прошла по залу, с грустью соображая, как ей отсюда выбраться.

   Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий - у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею - дверцята заввишки з п'ятнадцять дюймів*. Вона засунула золотого ключика в замок і-о, радість! - він підійшов!

   Вдруг она увидела стеклянный столик на трех ножках. На нем не было ничего, кроме крошечного золотого ключика. Алиса решила, что это ключ от одной из дверей, но увы! -- то ли замочные скважины были слишком велики, то ли ключик слишком мал, только он не подошел ни к одной, как она ни старалась. Пройдясь по залу во второй раз, Алиса увидела занавеску, которую не заметила раньше, а за ней оказалась маленькая дверца дюймов в пятнадцать вышиной. Алиса вставила ключик в замочную скважину -- и, к величайшей ее радости, он подошел!

   Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова. «А якби й пролізла, - подумала бідолашна Аліса, - то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати». Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

   Она открыла дверцу и увидела за ней нору, совсем узкую, не шире крысиной. Алиса встала на колени и заглянула в нее -- в глубине виднелся сад удивительной красоты. Ах, как ей захотелось выбраться из темного зала и побродить между яркими цветочными клумбами и прохладными фонтанами! Но она не могла просунуть в нору даже голову. -- Если б моя голова и прошла,--подумала бедная Алиса,--что толку! Кому нужна голова без плечей? Ах, почему я не складываюсь, как подзорная труба! Если б я только знала, с чего начать, я бы, наверно, сумела. Видишь ли, в тот день столько было всяких удивительных происшествий, что ничто не казалось ей теперь не возможным.

   Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика - не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба. Цього разу на столику вона вгледіла маленьку пляшечку ("Раніше її точно не було", - подумала Аліса) з прив'язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: «ВИПИЙ МЕНЕ».

   Сидеть у маленькой дверцы не было никакого смысла, и Алиса вернулась к стеклянному столику, смутно надеясь найти на нем другой ключ или на худой конец руководство к складыванию наподобие подзорной трубы. Однако на этот раз на столе оказался пузырек. -- Я совершенно уверена, что раньше его здесь не было! -- сказала про себя Алиса. К горлышку пузырька была привязана бумажка, а на бумажке крупными красивыми буквами было написано: ``ВЫПЕЙ МЕНЯ!''

   Коли тобі пропонують «Випий мене» - це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

    - Ні, - сказала вона собі, - спочатку я гляну, чи нема тут де напису «Отрута».

    Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклися, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи - і все через те, що не хотіли пам'ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою «Отрута», то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.

   Это, конечно, было очень мило, но умненькая Алиса совсем не торопилась следовать совету. -- Прежде всего надо убедиться, что на этом пузырьке нигде нет пометки: ``Яд!'' -- сказала она. Видишь ли, она начиталась всяких прелестных историй о том, как дети сгорали живьем или попадали на съедение диким зверям, -- и все эти неприятности происходили с ними потому, что они не желали соблюдать простейших правил, которым обучали их друзья: если слишком долго держать в руках раскаленную докрасна кочергу, в конце концов обожжешься; если поглубже полоснуть по пальцу ножом, из пальца обычно идет кровь; если разом осушить пузырек с пометкой ``Яд!'', рано или поздно почти наверняка почувствуешь недомогание. Последнее правило Алиса помнила твердо.

   Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

   Однако на этом пузырьке никаких пометок не было, и Алиса рискнула отпить из него немного. Напиток был очень приятен на вкус--он чем-то напоминал вишневый пирог с кремом, ананас, жареную индейку, сливочную помадку и горячие гренки с маслом. Алиса выпила его до конца.

   - Цікаве відчуття! - мовила Аліса. - Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

   -- Какое странное ощущение!--воскликнула Алиса.--Я, верно, складываюсь, как подзорная труба.

   І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй. нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).

    - Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, - сказала собі Аліса. - Цікаво, як би я тоді виглядала?

    І вона спробувала бодай уявити, як світить свічка після того, коли згорить дотла, бо досі, наскільки вона пам'ятає, такого бачити їй не траплялося.

   И не ошиблась -- в ней сейчас было всего десять дюймов росту. Она подумала, что теперь легко пройдет сквозь дверцу в чудесный сад, и очень обрадовалась. Но сначала на всякий случай она немножко подождала -- ей хотелось убедиться, что больше она не уменьшается. Это ее слегка тревожило. -- Если я и дальше буду так уменьшаться,--сказала она про себя, -- я могу и вовсе исчезнуть. Сгорю как свечка! Интересно, какая я тогда буду? И она постаралась представить себе, как выглядит пламя свечи после того, как свеча потухнет. Насколько ей помнилось, такого она никогда не видала.

   Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька. Натомившись від мар них зусиль, бідолашка сіла й заплакала.

   Подождав немного и убедившись, что больше ничего не происходит, она решила тотчас же выйти в сад. Бедняжка! Подойдя к дверце, она обнаружила, что забыла золотой ключик на столе, а вернувшись к столу, поняла, что ей теперь до него не дотянуться. Сквозь стекло она ясно видела снизу лежащий на столе ключик. Она попыталась взобраться на стол по стеклянной ножке, но ножка была очень скользкая. Устав от напрасных усилий, бедная Алиса села на пол и заплакала.

   - Годі! Сльозами тут не поможеш! - наказала вона сама собі. - Раджу тобі зараз же перестати!

    Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам'яти собі вуха за те, що змахлювала, граючи сама з собою в крокет. Ця мала химерниця страх любила вдавати двох осіб воднораз. «Але тепер, - подумала Аліса, - нема сенсу отак роздвоюватися. - Мене заледве й на одну вистачає!»

   -- Ну, хватит! -- строго приказала она себе немного спустя. -- Слезами горю не поможешь. Советую тебе сию же минуту перестать! Она всегда давала себе хорошие советы, хоть следовала им нечасто. Порой же ругала себя так беспощадно, что глаза ее наполнялись слезами. А однажды она даже попыталась отшлепать себя по щекам за то, что схитрила, играя в одиночку партию в крокет. Эта глупышка очень любила притворяться двумя разными девочками сразу. -- Но сейчас это при всем желании невозможно! -- подумала бедная Алиса. -- Меня и на одну-то едва-едва хватает!

   Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З'ЇЖ МЕНЕ».

    - А що ж, і з'їм! - промовила Аліса. - І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково.

   Тут она увидела под стеклом маленькую стеклянную коробочку. Алиса открыла ее--внутри был пирожок, на котором коринками было красиво написано: ``СЪЕШЬ МЕНЯ!'' -- Что ж,--сказала Алиса,--я так и сделаю. Если при этом я вырасту, я достану ключик, а если уменьшусь -- пролезу под дверь. Мне бы только попасть в сад, а как --- все равно!

   Вона відкусила шматочок і збуджено подумала:

    "Так чи інак? Так чи інак?"

    Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Певна річ, так зазвичай і буває, коли їси тістечка, проте Аліса вже настільки звикла до суцільних дивовиж, що коли життя знову пішло своїм звичаєм, воно здалося їй нудним і дурним.

   Она откусила от пирожка и с тревогой подумала: -- Расту или уменьшаюсь? Расту или уменьшаюсь? Руку Алиса при этом положила на макушку, чтобы чувствовать, что с ней происходит. Но, к величайшему ее удивлению, она не стала ни выше, ни ниже. Конечно, так всегда и бывает, когда ешь пирожки, но Алиса успела привыкнуть к тому, что вокруг происходит одно только удивительное; ей показалось скучно и глупо, что жизнь опять пошла по-обычному.

   Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.

   Она откусила еще кусочек и вскоре съела весь пирожок.

Text from ae-lib.org.ua
Text from lib.ru