Аліса в Країні Чудес

   Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей - кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, - вона висунулася з гущавини й наставила вуха.

   С минуту она стояла и смотрела в раздумье на дом. Вдруг из лесу выбежал ливрейный лакей и забарабанил в дверь. (Что это лакей, она решила по ливрее; если же судить по его внешности, это был просто лещ). Ему открыл другой ливрейный лакей с круглой физиономией и выпученными глазами, очень похожий на лягушонка. Алиса заметила, что у обоих на голове пудреные парики с длинными локонами. Ей захотелось узнать, что здесь происходит, -- она спряталась за дерево и стала слушать.

   Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного - завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив:

    - Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.

    Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок:

    - Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.

   Лакей-Лещ вынул из-под мышки огромное письмо (величиной с него самого, не меньше) и передал его Лягушонку. -- Герцогине, -- произнес он с необычайной важностью. -- От Королевы. Приглашение на крокет. Лягушонок принял письмо и так же важно повторил его слова, лишь слегка изменив их порядок: -- От Королевы. Герцогине. Приглашение на крокет.

   Відтак обидва вдарили один одному чолом - так низько, аж посплутувалися кучериками.

   Затем они поклонились друг другу так низко, что кудри их смешались.

   Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо.

   Алису такой смех разобрал, что ей пришлось убежать подальше в лес, чтобы они не услышали; когда она вернулась и выглянула из-за дерева, Лакея-Леща уже не было, а Лягушонок сидел возле двери на земле, бессмысленно уставившись в небо.

   Аліса несміливо підступила до дверей і постукала.

   Алиса робко подошла к двери и постучала.

   - З вашого стуку, як з риби пір'я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.

    І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.

   -- Не к чему стучать, -- сказал Лакей. -- По двум причинам не к чему. Во-первых, я с той же стороны двери, что и ты. А во-вторых они там так шумят, что никто тебя все равно не услышит. И правда, в доме стоял страшный шум -- кто-то визжал, кто-то чихал, а временами слышался оглушительный звон, будто там били посуду.

   - Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?

   -- Скажите, пожалуйста, -- спросила Алиса, -- как мне попасть в дом?

   - Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив.

    Кажучи так, він не переставав дивитися в небо. Алісі це здалося жахливою нечемністю. "Хоча, можливо, він і не винен, - сказала вона про себе. - Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".

    - То як мені туди зайти? - голосно повторила Аліса.

   -- Ты бы еще могла стучать, -- продолжал Лягушонок, не отвечая на вопрос, -- если б между нами была дверь. Например, если б ты была там, ты бы постучала, и я бы тогда тебя выпустил. Все это время он, не отрываясь, смотрел в небо. Это показалось Алисе чрезвычайно невежливым. -- Возможно, он в этом не виноват, -- подумала она. -- Просто у него глаза почти что на макушке. Но на вопросы, конечно, он мог бы и отвечать. -- Как мне попасть в дом?-- повторила она громко.

   - Я тут сидітиму, - зауважив лакей, - аж до завтрього...

   -- Буду здесь сидеть, -- сказал Лягушонок, -- хоть до завтра...

   Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль - він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.

   В эту минуту дверь распахнулась, и в голову Лягушонка полетело огромное блюдо. Но Лягушонок и глазом не моргнул. Блюдо пролетело мимо, слегка задев его по носу, и разбилось о дерево у него за спиной.

   - ... а може, й до післязавтрього, - тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.

   -- ...или до послезавтра,-- продолжал он, как ни в чем не бывало.

   - Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса.

   -- Как мне попасть в дом? -- повторила Алиса громче.

   - А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав лакей, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?

   -- А стоит ли туда попадать? -- сказал Лягушонок. -- Вот в чем вопрос.

   Так, звичайно, - та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном. "Це просто жахливо, - проказала вона сама до себе, - як вони всі тут люблять сперечатися!"

   Может быть, так оно и было, но Алисе это совсем не поправилось. -- Как они любят спорить, эти зверюшки! -- подумала она. -- С ума сведут своими разговорами!

   Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.

    - Я сидітиму тут, - сказав він, - вряди-годи, день у день...

   Лягушонок, видно, решил, что сейчас самое время повторить свои замечания с небольшими вариациями. -- Так и буду здесь сидеть,--сказал он,--день за днем, месяц за месяцем...

   - А що робити мені? - запитала Аліса.

   -- Что же мне делать? -- спросила Алиса.

   - Що завгодно, - відповів Жабун і засвистав.

   -- Что хочешь, -- ответил Лягушонок и засвистел.

   - Ет, що з ним балакати! - розпачливо подумала Аліса. - Він же дурний, аж світиться! - і вона штовхнула двері й переступила поріг.

   -- Нечего с ним разговаривать,--с досадой подумала Алиса. -- Он такой глупый! Она толкнула дверь и вошла.

   У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.

   В просторной кухне дым стоял столбом; посредине на колченогом табурете сидела Герцогиня и качала младенца; кухарка у печи склонилась над огромным котлом, до краев наполненным супом.

   - Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.

   -- В этом супе слишком много перцу! -- подумала Алиса. Она расчихалась и никак не могла остановиться.

   Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.

   Во всяком случае в воздухе перцу было слишком много. Даже Герцогиня время от времени чихала, а младенец чихал и визжал без передышки. Только кухарка не чихала, да еще -- огромный кот, что сидел у печи и улыбался до ушей.

   - Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх?

   -- Скажите, пожалуйста, почему ваш кот так улыбается? -- спросила Алиса робко. Она не знала, хорошо ли ей заговорить первой, но не могла удержаться.

   - Бо він - чеширський!* - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!

   -- Потому, -- сказала Герцогиня. -- Это чеширский кот -- вот почему! Ах ты поросенок!

   Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:

   Последние слова она произнесла с такой яростью, что Алиса прямо подпрыгнула. Но она тут же поняла, что это относится не к ней, а к младенцу, и с решимостью продолжала:

   - А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.

   -- Я и не знала, что чеширские коты всегда улыбаются. По правде говоря, я вообще не знала, что коты умеют улыбаться.

   - Коти із графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.

   -- Умеют,--отвечала Герцогиня.--И почти все улыбаются.

   - Я таких котів ще не бачила, - чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.

   -- Я ни одного такого кота не видела, -- учтиво заметила Алиса, очень довольная, что беседа идет так хорошо.

   - Ти ще багато чого не бачила, - сказала Герцогиня. - Це зрозуміло.

   -- Ты многого не видала,--отрезала Герцогиня.--Это уж точно!

   Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.

   Алисе совсем не понравился ее тон, и она подумала, что лучше бы перевести разговор на что-нибудь другое. Пока она размышляла, о чем бы ей еще поговорить, кухарка сняла котел с печи и, не тратя попусту слов, принялась швырять все, что попадало ей под руку, в Герцогиню и младенца: совок, кочерга, щипцы для угля полетели им в головы; за ними последовали чашки, тарелки и блюдца. Но Герцогиня и бровью не повела, хоть кое-что в нее попало; а младенец и раньше так заливался, что невозможно было понять, больно ему или нет.

   - Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! - кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. - Ой, просто в ніс! Бідний носик!

    У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.

   -- Осторожней, прошу вас, -- закричала Алиса, подскочив со страха. -- Ой, прямо в нос! Бедный носик! (В эту минуту прямо мимо младенца пролетело огромное блюдо и чуть не отхватило ему нос).

   - Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, - хрипким басом сказала Герцогиня, - земля крутилася б куди шпаркіше.

   -- Если бы кое-кто не совался в чужие дела, -- хрипло проворчала Герцогиня, -- земля бы вертелась быстрее!

   - Ну й що б це дало? - зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. - Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж...

   -- Ничего хорошего из этого бы не вышло, -- сказала Алиса, радуясь случаю показать свои знания.--Только представьте себе, что бы сталось с днем и ночью. Ведь земля совершает оборот за двадцать четыре часа... -- Оборот? -- повторила Герцогиня задумчиво.

   - До речі, про ніж! - сказала Герцогиня. - Відтяти їй голову!

   И, повернувшись к кухарке, прибавила: -- Возьми-ка ее в оборот! Для начала оттяпай ей голову!

   Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку. Тож Аліса докінчила:

    - ...ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години... чи, може, на дванадцять?..

   Алиса с тревогой взглянула на кухарку, но та не обратила на этот намек никакого внимания и продолжала мешать свой суп. -- Кажется, за двадцать четыре,--продолжала задумчиво Алиса, -- а может, за двенадцать?

   - О, дай мені спокій! - урвала її Герцогиня. - Зроду не терпіла арифметики!

    Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.

   -- Оставь меня в покое,--сказала Герцогиня.---С числами я никогда не ладила! Она запела колыбельную и принялась качать младенца, яростно встряхивая его в конце каждого куплета.

Бурчи, кричи на немовля*,
 Лупи його, як чхає,
 Що те чхання нам дошкуля,
 Маля прекрасно знає...

    Лупите своего сынка
     За то, что он чихает
     Он дразнит вас наверняка,
     Нарочно раздражает!

Хор
 (З участю кухарки та маляти):
 Гу! Гу! Гу!

    Припев:
     (Его подхватили младенец и кухарка)
     Гав! Гав! Гав!

   Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:

   Герцогиня запела второй куплет. Она подбрасывала младенца к потолку и ловила его, а тот так визжал, что Алиса едва разбирала слова.

Бурчу, кричу на немовля,
 Луплю його, як чхає.
 Нехай маля не дошкуля -
 До перчику звикає!

    Сынка любая лупит мать
     За то, что он чихает.
     Он мог бы перец обожать,
     Да только не желает!

Хор:
 Гу!Гу!Гу!

    Припев:
     Гав! Гав! Гав!

   - Тримай! - крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. - Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!

    І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.

   -- Держи! -- крикнула вдруг Герцогиня и швырнула Алисе младенца. -- Можешь покачать его немного, если это тебе так нравится. А мне надо пойти и переодеться к крокету у Королевы. С этими словами она выбежала из кухни. Кухарка швырнула ей вдогонку кастрюлю, но промахнулась.

   Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки ("Достоту, як у морської зірки", - подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.

   Алиса чуть-чуть не выронила младенца из рук. Вид у него был какой-то странный, а руки и ноги торчали в разные стороны, как у морской звезды. Бедняжка пыхтел, словно паровоз, и весь изгибался так, что Алиса с трудом удерживала его.

   Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.

    - Якщо його звідси не забрати, - подумала Аліса, - то вони напевне його приб'ють, - як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж?

    Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.

    - Не рохкай, - сказала Аліса. - Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!

   Наконец, она поняла, как надо с ним обращаться: взяла его одной рукой за правое ухо, а другой -- за левую ногу, скрутила в узел и держала, не выпуская ни на минуту. Так ей удалось вынести его из дома. -- Если я не возьму малыша с собой, -- подумала Алиса, -- они через денек-другой его прикончат. Оставить его здесь -- просто преступление! Последние слова она произнесла вслух, и младенец тихонько хрюкнул в знак согласия (чихать он уже перестал). -- Не хрюкай,--сказала Алиса.--Выражай свои мысли как-нибудь по-другому!

   Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався. "А може, то воно так схлипує?" - подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз.

   Младенец снова хрюкнул. Алиса с тревогой взглянула ему в лицо. Оно показалось ей очень подозрительным: нос такой вздернутый, что походил скорее на пятачок, а глаза для младенца слишком маленькие. В целом вид его Алисе совсем не понравился. -- Может, он просто всхлипнул, -- подумала она и посмотрела ему в глаза, нет ли там слез.

   Ба ні, жодної сльозинки!..

    - Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, - поважно мовила Аліса, - я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!

    Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло - важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.

   Слез не было и в помине. -- Вот что, мой милый, -- сказала Алиса серьезно, -- если ты собираешься превратиться в поросенка, я с тобой больше знаться не стану. Так что смотри! Бедняжка снова всхлипнул (или всхрюкнул--трудно сказать!), и они продолжали свой путь в молчании.

   Вона вже починала хвилюватися - ото буде клопіт із цим чудом удома! - коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя. Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо.

   Алиса уже начала подумывать о том, что с ним делать, когда она вернется домой, как вдруг он опять захрюкал, да так громко, что она перепуталась. Она вгляделась ему в лицо и ясно увидела: это был самый настоящий поросенок! Глупо было бы нести его дальше.

   Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.

    - З нього виросла б страх яка бридка дитина, - подумала Аліса. - А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.

    І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята ("Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу", - подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.

   Алиса пустила его на землю и очень обрадовалась, увидев, как весело он затрусил прочь. -- Если б он немного подрос, -- подумала она, -- из него бы вышел весьма неприятный ребенок. А как поросенок он очень мил! И она принялась вспоминать других детей, из которых вышли бы отличные поросята. -- Знать бы только, как их превращать, -- подумала она и вздрогнула. В нескольких шагах от нее на ветке сидел Чеширский Кот.

   Кіт натомість лише усміхнувся.

    "На вигляд наче добродушний, - подумала Аліса, - але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо".

   Завидев Алису, Кот только улыбнулся. Вид у него был добродушный, но когти длинные, а зубов так много, что Алиса сразу поняла, что с ним шутки плохи.

   - Мурчику-Чеширчику, - непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.

    Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше. "Ніби сподобалося," - подумала Аліса, й повела далі:

    - Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?

   -- Котик! Чешик! -- робко начала Алиса. Она не знала, понравится ли ему это имя, но он только шире улыбнулся в ответ. -- Ничего, -- подумала Алиса, -- кажется, доволен. Вслух же она спросила: -- Скажите, пожалуйста, куда мне отсюда идти?

   - Залежить, куди йти, - відказав Кіт.

   -- А куда ты хочешь попасть? -- ответил Кот.

   - Власне, мені однаково, куди йти... - почала Аліса.

   -- Мне все равно... -- сказала Алиса.

   - Тоді й однаково, яким шляхом, - зауважив Кіт.

   -- Тогда все равно, куда и идти, -- заметил Кот.

   -... аби лиш кудись дійти, - докінчила Аліса.

   -- ...только бы попасть куда-нибудь, -- пояснила Алиса.

   - О, кудись та дійдеш, - сказав Кіт. - Треба тільки достатньо пройти.

   -- Куда-нибудь ты обязательно попадешь, -- сказал Кот. -- Нужно только достаточно долго идти.

   Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:

    - А які тут люди проживають?

   С этим нельзя было не согласиться. Алиса решила переменить тему. -- А что здесь за люди живут? -- спросила она.

   - Он там, - Кіт махнув правою лапою, - живе Капелюшник, - а отам (він махнув лівою) - Шалений Заєць. - Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома*.

   -- Вон там,--сказал Кот и махнул правой лапой,--живет Болванщик. А там,--и он махнул левой,--Мартовский Заяц. Все равно, к кому ты пойдешь. Оба не в своем уме.

   - Але я з такими не товаришую, - зауважила Аліса.

   -- На что мне безумцы? -- сказала Алиса.

   - Іншої ради нема, - сказав Кіт. - У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.

   -- Ничего не поделаешь, -- возразил Кот. -- Все мы здесь не в своем уме -- и ты, и я.

   - Хто сказав, що у мене не всі вдома? - запитала Аліса.

   -- Откуда вы знаете, что я не в своем уме? -- спросила Алиса.

   - Якщо у тебе всі вдома, - сказав Кіт, - то чого ти тут?

   -- Конечно, не в своем,--ответил Кот.--Иначе как бы ты здесь оказалась?

   Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:

    - А хто сказав, що у вас не всі вдома?

   Довод этот показался Алисе совсем не убедительным, но она не стала спорить, а только спросила: -- А откуда вы знаете, что вы не в своем уме?

   - Почнімо з собаки, - мовив Кіт. - Як гадаєш, у собаки всі вдома?

   -- Начнем с того, что пес в своем уме. Согласна?

   - Мабуть, так, - сказала Аліса.

   -- Допустим, -- согласилась Алиса.

   - А тепер - дивися, - вів далі Кіт. - Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом - спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.

   -- Дальше, -- сказал Кот. -- Пес ворчит, когда сердится, а когда доволен, виляет хвостом. Ну, а я ворчу, когда я доволен, и виляю хвостом, когда сержусь. Следовательно, я не в своем уме.

   - Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, - зауважила Аліса.

   -- По-моему, вы не ворчите, а мурлыкаете,--возразила Алиса. -- Во всяком случае, я это так называю.

   - Називай як хочеш, - відказав Кіт. - Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?

   -- Называй как хочешь, -- ответил Кот. -- Суть от этого не меняется. Ты играешь сегодня в крокет у Королевы?

   - Я б залюбки, - відповіла Аліса, - тільки мене ще не запрошено.

   -- Мне бы очень хотелось, -- сказала Алиса, -- но меня еще не пригласили.

   - Побачимося там, - кинув Кіт і щез із очей.

   -- Тогда до вечера, -- сказал Кот и исчез.

   Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.

   Алиса не очень этому удивилась -- она уже начала привыкать ко всяким странностям. Она стояла и смотрела на ветку, где только что сидел Кот, как вдруг он снова возник на том же месте.

   - Між іншим, що сталося з немовлям? - поцікавився Кіт. - Ледь не забув спитати.

   -- Кстати, что сталось с ребенком?--сказал Кот.--Совсем забыл тебя спросить.

   - Воно перекинулося в порося, - не змигнувши оком, відповіла Аліса.

   -- Он превратился в поросенка, -- отвечала Алиса, и глазом не моргнув.

   - Я так і думав, - сказав Кіт і знову щез.

   -- Я так и думал, -- сказал Кот и снова исчез.

   Аліса трохи почекала - ану ж він з'явиться ще раз, - а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.

    - Капелюшників я вже бачила, - мовила вона подумки, - а от Шалений Заєць - це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому...

    Тут вона звела очі й знову побачила Кота.

   Алиса подождала немного, не появится ли он опять, но он не появлялся, и она пошла туда, где, по его словам, жил Мартовский Заяц. -- Шляпных дел мастеров я уже видела, -- говорила она про себя. -- Мартовский Заяц, по-моему, куда интереснее. К тому же сейчас май -- возможно, он уже немножко пришел в себя. Тут она подняла глаза и снова увидела Кота.

   - Як ти сказала? - спитав Кіт. - У порося чи в карася?

   -- Как ты сказала: в поросенка или гусенка? -- спросил Кот.

   - Я сказала "в порося", - відповіла Аліса. - І чи могли б ви надалі з'являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.

   -- Я сказала: в поросенка, -- ответила Алиса. -- А вы можете исчезать и появляться не так внезапно? А то у меня голова идет кругом.

   - Гаразд, - сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець - усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.

   -- Хорошо, -- сказал Кот и исчез -- на этот раз очень медленно. Первым исчез кончик его хвоста, а последней -- улыбка; она долго парила в воздухе, когда все остальное уже пропало.

   - Гай-гай! - подумала Аліса. - Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!

   -- Д-да! -- подумала Алиса. -- Видала я котов без улыбки, но улыбки без кота! Такого я в жизни еще не встречала.

   До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою. "А що, як він і досі буйний?" - думала вона. - Краще б я загостила до Капелюшника!"

   Пройдя немного дальше, она увидела домик Мартовского Зайца. Ошибиться было невозможно -- на крыше из заячьего меха торчали две трубы, удивительно похожие на заячьи уши. Дом был такой большой, что Алиса решила сначала съесть немного гриба, который она держала в левой руке. Подождав, пока не вырастет до двух футов, она неуверенно двинулась к дому. -- А вдруг он все-таки буйный? -- думала она. -- Пошла бы я лучше к Болванщику!